Микола Іванович ПОЛЮК народився в 1931 році в багатодітній сім’ї на Красилівщині, в селі Баглайки. Разом із батьками, як розповідає співрозмовник, їх було десятеро. Жили дружно, пліч-о-пліч проходили труднощі й біди: голод, війну. «Зараз уже немає рідних, – мовив він. – Батьки давно відійшли у вічність, а сестри з братами – з роками».

Він добре пам’ятає воєнні роки, маленький хлопчик із острахом дивився на все, що відбувалося довкола. «Рота наших солдатів йшла в напрямі Старокостянтинова, а колона німецьких мотоциклістів на перехресті Красилова й Старокостянтинова зіткнулася з нею. Наступного дня хоронили 98 наших бійців», – розповідає Микола Іванович.
Важкої праці довелося спізнати сповна ще в дитинстві, коли десятирічний хлопчик пішов трудитися в колгосп. Таким було життя для більшості дітей та молоді, які йшли на дорослу роботу через безвихідь.
Далі було навчання у Стрию Львівської області, після чого за направленням поїхав у Ворошиловградську область на будівництво сонцезахисних станцій. А вже згодом пішов до армії, служив в авіаційних військах. Після повернення на Батьківщину продовжив службу вже у Старокостянтинові. Та згодом разом із сім’єю – дружиною Наталею та двома синами – переїхав до Хмельницького, де в 1970 році отримав квартиру. З того часу й виписує улюблену газету.
Микола Іванович працював у правоохоронних органах, державній автоінспекції – командиром дорожнього нагляду. А після виходу на пенсію – на радіотехнічному заводі. Крім того, окрему сторінку в його біографії займає служба за направленням в Якутії, куди переїхав разом із сім’єю. Та рідною домівкою завжди була Хмельниччина, в яку весь час життя повертало.
Сини пана Миколи вже пенсійного віку, одружені, є двоє онуків. Отак не зогледівся, як на порозі вже дев’яносторіччя. Дай Боже, дочекатися ще й сотні.