Ця історія чотири роки тому сколихнула Красилів. Військова прокуратура заарештувала директора агрегатного заводу Петра Королюка. Успішного керівника і самовідданого патріота. Абсолютна більшість людей, які особисто знали Петра Володимировича, як господаря і порядну особистість, не повірили неправді.

Понад 700 працівників підприємства письмово звернулися до тодішнього Президента Петра Порошенка з проханням захистити честь і гідність їхнього керівника та прийняти рішення в інте- ресах держави. Але замість реагування на завод приїхали чиновники, які у виробничих цехах та підрозділах шукали «блохи».
І ось тепер після всіх митарств Петро Володимирович, очищений від підозр та обвинувачень, рішеннями міськрайонного і апеляційного судів в Хмельницькому, а також Верховного суду. Виправданий з сумом та іронією розповідає про ті буремні колізії. Попри поважний вік, переконаність у власній правоті додає йому сил. Само собою він передусім хоче реабілітувати своє добре ім’я та ділову репутацію.
– На Красилівський агрегатний завод прийшов у юному віці після закінчення Хмельницького технологічного інституту. Починав біографію з помічника майстра і пройшов усю управлінську вертикаль. Віддав підприємству 40 найкращих років свого життя. Займався випуском продукції, а не бізнесом. Комерція – це не моє покликання. Мені подобається виробництво з усіма його проблемами і технологіями. Я люблю робітників за те, що вони щирі і умілі, за те, що у них слово не розходиться з ділом, за їхню чесність і принциповість.
Під керівництвом Петра Королюка Красилівський агрегатний завод добився відмінних результатів. На ньому працювало 750 робітників. Продукції виготовлялось на 265 мільйонів гривень в рік. Зарплата була однією з найвищих в області. Красилівці знайшли прямі експортні виходи на Китай та Індію. Вирішували соціальні питання. Багато робили для міста.
– Які були до вас претензії?
– Жодних. Навпаки мене усюди хвалили. Я нагороджений орденом «За заслуги», почесними грамотами, є почесним працівником промисловості України. І все ж, незважаючи на це, хтось взявся за мене.

— Що вам інкримінували?
— У 2014 році почалася війна з Російською Федерацією, і ми не змогли звідти одержати заготовки панелей і ухватів на вироби БД3-УСК. Під загрозою невиконання опинився чотирирічний контракт з Індією на 18,1 мільйона доларів.
 В Україні ні обладнання, ні технології для виготовлення таких заготовок не було. Придумали обхідну технологію, але часу мали обмаль.
Тоді знайшли цікаве рішення: домовилися з авіаторами використати ці деталі зі списаних виробів. Їх ресурс 20 років, а на складах зберігались вироби, що мали 27-30 років з моменту випуску. Кабелі, провідники, деталі з пластичних мас та гуми зношувалися раніше, а деталі з металу могли експлуатуватись 50 і більше років. Навіщо викидати в металобрухт те, що може послужити? Взамін ми зголосилися поставити брухт. Ясна річ, що панелі пройшли повний цикл випробовувань, перевірок та рентген-контроль.
Аж раптом грім серед ясного неба! На агрегатний завод з’являються з обшуком люди у погонах і цивільному. Я не розумів справжньої причини того, що сталося, до того моменту, поки не прочитав в Інтернеті замітку такого змісту: «Військова прокуратура розслідує факт викрадення 30 одиниць балочного кріплення для літака СУ-24 для несення авіаційних бомб БДЗ-УСК, до якого причетний директор заводу і низка військових чиновників. Красилівський агрегатний завод виконував за контрактом роботи з Індією. Для виконання його умов потрібні були вироби БДЗ-УСК, але на Україні вони були відсутні. В зв’язку з цим директор звернувся до начальника управління техзабезпечення Повітряних сил з проханням викрасти їх зі складів однієї з воїнських частин».
Далі там містилися вигадки про нібито низьку якість нашого виробу. І взагалі, що значить «викрасти»? Адже ми все робили прозоро і по документах… Виробам на той момент було 27-30 років. І невідомо, скільки би вони ще пролежали на складах.
— Для мене, як професійного журналіста, очевидно, що цей матеріал мав замовний характер. В ньому відсутні прізвища, бо інакше б на автора та видання подали в суд і вимагали спростування. В ній розголошується військова і комерційна таємниці. Автор бере на себе сміливість оцінювати якість виробу. У нього що, є для цього відповідне обладнання та фахівці? Послання адресоване клієнтам із Індії.
— Так воно, мабуть, і було. Якби повідомлення з’явилося у місцевій пресі, то його помітили б тільки у державі. Замітка з’явилася не де-небудь, а під грифом агенції «Інтерфакс». Її повідомлення розходяться по всьому світу. Тож, ясна річ, його прочитав індійський військовий аташе. Він передав текст нашим покупцям.
Ініціатори цієї інформаційної диверсії одразу досягли вагомих результатів: перекрили нам експортні поставки, підірвали репутацію агрегатного заводу і престиж концерну «Укроборонпром».
— Живемо в епоху інформаційних війн… Вони іноді ефективніші, ніж застосування традиційної зброї…
— Мене на два місяці запроторили в СІЗО на тій підставі, що операція з військовиками начебто була проведена з порушенням закону. Хоча це очевидний абсурд. Адже у виграші опинилися військові частини, підприємство оборонного характеру і держава. Мене намагалися залякати. Спочатку навіть кинули до загальної камери з різними злочинцями.
— Ваші враження від такого сусідства?
— Жахливі. Нікому не раджу таке пережити... Я там важко захворів, нудьгував за роботою, гнітили здогадки, що думають про мене люди, особливо в Красилові. Однак були і курйози.
В кожній камері є якби свій кримінальний авторитет. Підходить до мене рецидивіст і питає:
«Тебе по якій статті сюди запроторили?» Я називаю. Тоді він уважно подивився на мене, похитав головою і запевнив: «Таких, як ти, я в тюрмі ще не зустрічав. Ось, побачиш, тебе випустять». Зрештою, він виявився провидцем. Досі дивуюся, як бувалий зек зумів за кілька хвилин збагнути те, на що слідчим знадобилося чотири з половиною роки.
Довелося пережити безліч допитів і різних звинувачень. Обшуки проводилися у мене вдома, і навіть у доньки і зятя.
— Навіщо вам могли знадобитися габаритні пристрої для бомбометання в спальні і на кухні? Хіба на них зручно спати чи обідати?
— Очевидно, що таким чином на мене здійснювався моральний тиск. У дочки з квартири вилучили усі гроші. Вона залишилася без копійки.
— Може, за цією «здобиччю» вони і прийшли?
 — Оскільки гроші не мають жодного відношення до теми звинувачення, то їх мали повернути через 3 дні, а віддали через рік. І то лише після того, як я заповзявся скаржитися в різні інстанції. Ну і, само собою, почалися численні суди. Моє добре ім’я шельмували у ЗМІ. Мені, як законослухняному громадянину, совісній людині, таке було вкрай важко пережити і зрозуміти.
Якщо навіть у чомусь запідозрили моє зловживання, то могли це зробити, не завдаючи шкоди авторитету підприємства й обороно-здатності держави. А тут обвинувачі діяли в дуже брутальний спосіб і, цілком очевидно, зумисне зчиняли галас у ЗМІ.
Під час виснажливої епопеї я задавав собі запитання: Хто мене замовив? Кому це вигідно? І коли ця тяганина закінчиться?
Я не сумнівався, що в кінцевому підсумку мене виправдають. Це сталося раніше, ніж я сподівався, — на етапі міськрайонного суду.
Але тут недоброзичливці застосували «чорний піар». Ось приклад. У виданні з промовистою назвою «Кримінал» з’являється замітка з моїм портретом під заголовком: «Директору Красилівського агрегатного заводу винесли вирок». А далі у плутаному тексті, перевантаженому юридичними термінами, які мало хто осилить, йдеться про моє виправдання.
Очевидно, що хтось організував кампанію з моєї дискредитації.
Коли ж проти мене сфабрикували ще й провокацію, мені стало зрозуміло, що Петра Королюка як директора хочуть ізолювати від виробничої діяльності надовго. І то з метою завдати збитків агрегатному заводу, як оборонному підприємству. Мені «світило» 7 років ув’язнення! Зрештою остаточну крапку в цій епопеї поклав Верховний суд України. Він мене повністю виправдав. Рішення вступило в силу 22 липня 2020 року з моменту його оголошення. Тепер я можу спокійно і відверто дивитися в очі людям, а вони чемно вітатися зі мною.
— Що ви хочете зараз сказати?
— Передусім подякувати рідним, друзям, які мене не просто підтримували, а захищали і діяли. Дякую керівникам підприємств області, Спілці підприємців і промисловців Хмельниччини, її керівникам Івану Дунцю та Валерію Заганячу, колективу агрегатного заводу, який підписав звернення до Президента України, голові профкому М. І. Галишу, заступнику директора Л. В. Васильчук, начальнику виробництва Ю. А. Боровському, заступнику директора Р. М. Базюку, начальнику постачання С. А. Басову, тодішньому головному інженеру, а нині директору О. Ф. Процюку, які вірили в мою невинуватість.
— Чи хотіли б ви повернутися на керівну посаду на підприємстві?
— Твердо — ні. Спілкування із репресивними органами і судові тяжби підірвали моє здоров’я. Я переніс складну операцію. Але маю чимало гарних ідей. Гріх цього не використати.
— Що ж, бажаю вам успіху!