Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 431

До зустрічі з Андрієм Петринюком, головою Теофіпольської районної ради, спонукала подія, яка знайшла відгук у представників різних поколінь теофіпольців. А надто тих, які за будь-яких ситуацій чи обставин по-справжньому люблять свій унікальний край і пишаються ним.
– Андрію Васильовичу, 600 років із дня першої писемної згадки про Теофіполь, які нещодавно відзначили, – це ще одна сторінка в історії селища, і це певний підсумок роботи на благо теофіпольців.

– Так, 600-річчя селища – чудова можливість заглянути в далеке минуле та оцінити сьогодення. Бо справедливо кажуть, хто не знає минулого, не матиме й майбутнього.
Коли усвідомлюєш, що історія роду корінних теофіпольців бере початок із сивої давнини, прихованої століттями, тим цікавіше пізнавати її. Шістсот років тому великий князь литовський Вітовт подарував боярину Павлу Сеніцькому за вірну службу, у вічне володіння, селища Новоставці та Камень на річці Полква. Назва Камень – це перша назва Теофіполя, який став називатися так у 1739 році.
Відомо, що на території нашої Теофіпольщини відбувалися події національно-визвольного руху під проводом Богдана Хмельницького.
Дуже важкі часи довелося пережити жителям у період Першої та Другої світових воєн.

— Таке відчуття, що не лише добре знаєте історію краю, а й наче розповідаєте про свою родину...
— Думаю, це свято об’єднує усіх, хто «прив’язаний» до Теофіполя, воно й справді дає нам можливість відчути себе частинкою великої родини, для якої бажаєш лише найліпшого.
— Здається, для цього ви немало зробили на посаді голови районної ради.
— Такий у мене характер, що не звик вихвалятися, не звик акцентувати увагу загалу, як це роблять інші, на кожній справі. Тож, можливо, не всі вони потрапляли у поле зору, зокрема тих, хто звик критикувати владу, і голову райради в тому числі.
Критики я не боюся. Для мене головне, щоб моїм чотирьом дітям не дорікали, що я зробив на цій посаді щось не так.
Навряд чи хто із горластих критиків знає, що вже з самого ранку під дверима мого кабінету чимало людей. Кожен іде зі своєю проблемою. Хтось жаліється, що немає за що купити ліки. Дістаю гаманця і даю гроші, бо переконаний, що не з добра прийшла ця людина. Хтось просить кошти на лікування. Та подібною благодійністю проблему в цілому не розв’яжеш. Тому й ініціював перевірку: зробили контрольні закупки в різних аптеках Теофіполя. Як з’ясувалося, ціни на одні і ті ж препарати різнилися в 15-20 відсотків, а в порівнянні з хмельницькими аптеками були на 30-40 відсотків дорожчі. Звернулися з офіційним листом до компетентних органів, а нам відписують, що порушень немає. Нехай так, але, якщо в людей подібні факти викликають обурення, чому б не взяти їх до уваги, чому б не спробувати щось змінити?
З початком пандемії коронавірусу я завдяки особистим знайомствам, співпраці з окремими підприємцями залучив понад 100 тисяч гривень для того, щоб придбати найнеобхідніші засоби за прийнятними цінами, а керівник райлікарні свідомо купував їх за значно завищеними цінами.
І навіть якщо скажуть, що порушень немає, я вважаю це неприпустимим.
Чому, подумаймо, лікарі мають брати «подяку» пацієнтів у свою кишеню? Нехай відкривають приватні кабінети, сплачують за оренду приміщення, комунальні послуги і так далі. Щоб все це було прозоро. І по совісті.
Чому, до прикладу, раніше невідоме «репетиторство» так міцно прижилося, що абсолютно витіснило зацікавленість більшості педагогів якісно навчати своєму предмету лише за зарплату?
— Мабуть, з такими переконаннями у вас небагато однодумців?
— Коли є однодумці, коли є команда, з такими людьми можна гори вернути. Якщо ж поряд люди, котрі намагаються перекласти відповідальність на інших, приймають позицію стороннього, непорядні, інколи — підступні, то, зрозуміло, буде дуже нелегко. На моєму шляху як  керівника районної ради були як однодумці, так і недоброзичливці.
— Вже невдовзі районні ради відійдуть у минуле, завершується процес об’єднання громад. Як оцінюєте його з висоти особистого досвіду?
— Це правильний процес, необхідний. Думаю, він зобов’язуватиме до відповідальності, і спитати буде з кого. Бо ж створені такі структури, як районна адміністрація, районна, селищна, сільські ради, а ніхто не несе належної відповідальності. Мало того, що багато функцій дублюються, але й результативності бажаної не бачимо. Рішення приймаються, однак контроль за виконанням відсутній. Знаємо і про «перетягування ковдри», коли чужі заслуги приписують собі. Восени, коли теофіпольці обиратимуть голову об’єднаної територіальної громади, дуже надіюся, що це буде гідна їхніх сподівань людина, патріот, якому болітиме душа за свою громаду, який насамперед думатиме про людей, а не про свої власні інтереси.
— Відомо, що ви належите до команди Аграрної партії України. Мабуть, її представники також братимуть участь у місцевих виборах?
— У Теофіпольському районі достатньо високопрофесійних сільгоспвиробників, які зможуть працювати на благо краю. Бо кому, як не аграріям відомо, що насправді треба сільським жителям. До речі, не так і багато. Для людей важливо, щоб вчасно і по-справедливому розраховувалися за молоко. Щоб були в селах пасовища, дороги, бо місити гумаками болото вже не сила. Аграріям найбільше відомі проблеми села і найбільше вони болять їм. Таких і треба обирати.
Проте, на превеликий жаль, керівництво Аграрної партії України багато в чому не поділяє поглядів наших, хмельницьких, аграріїв, які об’єдналися в обласну організацію. Якщо взаєморозуміння не вдасться досягнути, сільгоспвиробники Хмельниччини створять свою політичну силу, аби реалізувати чітко визначені завдання задля благополуччя наших людей. Думаю і про те, що значно більше вдалося б зробити для теофіпольців, якби мали свого народного депутата. Є кілька справді потужних особистостей, які б у Верховній Раді змогли багато добитися для рідного району, сприяти його розквіту.
— Ми розпочали розмову з того, що кожен період вносив щось своє в життя Теофіпольщини. Шість століть — це, звісно, здобутки і втрати, поразки і перемоги, радощі та печалі, але це ще й світлі надії. З якими надіями пов’язуєте ви, Андрію Васильовичу, завтрашній день Теофіполя?
— Хочу, щоб мої земляки мали роботу вдома, біля своїх родин. Не планували майбутнє за кордоном, а думали, як заробити на рідній землі.
Моя родина — надзвичайно працьовиті люди. Батько, який за невтомну працю здобув звання Героя України, навіть на пенсії не відпочиває. Навпаки, в нього стільки ідей, і він знаходить для себе все нові заняття: садівництво, бджільництво, розведення равликів, аби бути в русі, аби працювати. Так само прикладом працелюбності для нас з дитинства була мама.
Тепер і своїх дітей навчаю, що на хліб треба заробляти самостійно. Зараз стільки хороших можливостей започатковувати власний бізнес. Повірте, достатньо можливостей знайти роботу з високим заробітком, особливо цінуються робітничі професії. Було би бажання.
 Українці — народ роботящий, але я дуже хочу, щоб мали ми більше гідності. Не плазували перед чужинцями, не принижували одне одного. І навіть у «лиху годину», як у вірші великого поета, любили свою Україну. Оця любов і справжній патріотизм допомагають долати негаразди, допомагають збутися нашим мріям.