Настільки проникливо перечитувати матеріали з улюблених рубрик «Подільських вістей» Ганна Василівна Ядуха з Вербки-Мурованої, що на Ярмолинеччині, вже звикла за роки. Та вона інакше й не вміє – бо це історії з життя звичайних людей, наших земляків, які мають непрості долі, проходять через сильні випробування, вистоюють у непростих обставинах, а головне – не здаються. Вона зі сльозами згадує молодих Героїв війни на сході, про яких дізнається на шпальтах часопису, завжди з особливим щемом читає матеріали добірок, присвячених до Дня Перемоги, бо серед загиблих на фронті є її батько, – ці люди віддали життя за нас і їх варто пам’ятати.

«Мрію віднайти могилу тата, який похований у Польщі, – розповідає пані Ганна. – Донині не відомо, в якому місті він загинув, та поки ще ноги тримають на землі – хочу прийти до тата, бо залишилося багато не сказаного за роки, його так не вистачало нам усім».
А життя й справді було нелегким, адже народилася Ганна Ядуха в часи війни – в 1942-му. Батька забрали на фронт, а матір залишилася сама з трьома дітьми. Тож змушена була давати раду їм, як могла. Поки старшенький син забавлявся, колисала менших двох – Ганну та її брата – й тихо молила Бога про повернення чоловіка додому. Та не судилося їм, на жаль, більше побачитися. Отож і болить тепер Ганні Василівні те, що зовсім не знала батька… А він, як розповідала мати, був добрим і трудолюбивим.
Молодій матері Ганни було дуже важко справлятися з дітьми, тож її мама, їхня бабуся, вирішили з чоловіком забрати малечу до себе, щоб доньці допомогти їх поставити на ноги. Так і збігли роки – онуки виросли, закінчили школу й розлетілися з бабусиного гнізда. Ганна зустріла свою долю й після школи вийшла заміж за Степана, оселившись на його батьківщині у Вербці-Мурованій. Народили двох дітей – Василя та Валентину, які нині є головною опорою та підтримкою для Ганни Василівни, яка залишилася сама, бо чоловік два роки тому відійшов у вічність (світла йому пам’ять). Жінка не звикла нарікати, хоч все життя важко працювала в ланці, та й вдома не було часу відпочити – тримали з чоловіком худобу, обробляли землю, тож, ясна річ, здоров’я нині вже не те. «Та як же без праці жити, – каже пані Ганна, – вона ж і змушує нас забувати про хвороби й турботи. І не зогледілася, як промайнуло рік за роком усе життя, вже незабаром 78 сповниться».
Чекає і виглядає додому сина Василя, який щоразу за нагоди відвідує її, гордиться ним, адже здобув пошану від людей не лише в рідному селі, а й у області. І дочка Валентина, яка проживає в сусідньому селі, приїжджає до матері й допомагає їй. А на великі свята з’їжджаються ще й онуки та правнуки. В домі завжди пахло свіжоспеченим хлібом і улюбленими пирогами з маком... «Направду, коли вся родина збирається разом – ці миті безцінні, проте такі швидкоплинні», – ділиться жінка.
Тож нехай Бог дарує Вам, Ганно Василівно, здоров’я й сил аж до ста літ, а життя – лише теплі й світлі дні!