Цю зворушливу світлину побачили  десятки тисяч користувачів Інтернет-сторінки Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Її автор — спеціальний кореспондент у зоні бойових дій телеканалу «1+1» Андрій Цаплієнко.  Сюжет про двох бійців з «Правого сектору» не увійшов до програми новин за 1 лютого цього року, але Андрій розмістив свій знімок  у «ВКонтакті» і зробив лаконічний  підпис: «Замок» і «Вірний». Батько і син. Воюють разом. Я не знаю, як так можна, якщо чесно. Щоразу, коли вони йдуть на різні завдання, обіймаються. Коли повертаються, батько цілує сина зі сльозами на очах».
Батько і син —  48-річний Валерій та 22-річний Назарій Чепки,  добровольці Української армії, члени ДУК «Правий сектор», «кіборги», родом — з  Городка нашої області.

 Чим виміряти ціну батьківської любові? Тільки любов’ю і бажанням захистити, уберегти від небезпеки будь-якою ціною. І це природно. Це зрозуміло. Але Майдан, затяжна кривава війна на сході  проявили іншу любов: жертовну. Ще кілька років тому фраза «жертовна любов» видавалася нам якоюсь поодинокою, наче
виняток із правил. Бо держава, свобода дістались нам начебто мирно. Козацькі гени
«спали», лицарська кров не кипіла? Та й незалежність, що борсалася у двомов’ї, у хронічній гризні «москалів» і «бандерівців», у корупційній плісняві великого бізнесу і різнопорідного чиновництва, у продажності політичних партій, все частіше ставала лайливим словом в устах обивателя.
Летаргію прогнали Майдан і війна.  Валерій з Назарієм, «правосекторівці», також — з Майданів: київського і хмельницького.  Війна, на яку батько з сином пішли добровольцями, випробувала і  їхні переконання, і їхні характери, і родинну міць.
«Переговори з окупантами на твоїй землі можуть тривати  не довше кулеметної черги», — застерігав генерал-хорунжий  УПА Василь Кук. Нинішня війна з російським окупантом стала досвідом, остаточною точкою неповернення. Насамперед для тих, хто добровільно рушив на схід, взяв зброю. Захисники аеропорту вже стали символами  нескореності і навіть якогось фанатизму. І свою битву, незважаючи ні на що,  вони виграли. Тепер її має виграти Україна: лише перемога  стане відплатою боргу тим, хто не лише зброєю, а життям  утримував Донецький аеропорт.
Нещодавно Назарій повернувся з Донецька на  короткий перепочинок до Городка, підлікуватися. І знову поїде до батька, на схід. Нам вдалося зустрітися для  розмови, яку вам і пропонуємо.
— Назарію, розкажіть про фото, яке обійшло Інтернет.  Як вашу з  батьком долю так міцно переплела війна?
— Тато мене правильно виховував, думаю. Я лю-блю свою націю, але війна навчила  відчувати, цінувати людей не лише за національністю, а за духом. У нашому  батальйоні, в «Правому секторі», воює наш російський побратим, який перейшов на бік України, колишній «феесбешник» Ілля Богданов, про якого Андрій Цаплієнко зробив телесюжет для «1+1». Війна переплела долі тих, хто хоче жити гідно.
— «Правий сектор» — добровольчий батальйон. Але хто вас утримує, допомагає зі спорядженням?
— Харчують і одягають нас винятково волонтери, щось купуємо з одягу самі. Я зараз на відсотків шістдесят одягнутий за свої гроші.
—  Чим ви, ваш тато  займалися до війни?
— Тато безробітний, я — студент Хмельницького національного університету. У Городку очолював осередок громадської організації «Патріот України». Її заснувала Українська національна асамблея. Зараз члени цієї організації є командирами добровольчого полку «Азов». Під час Майдану ми увійшли всім осередком до «Правого сектору».
— Чому обрали «Правий сектор»?
— Це — радикальна організація, яка бореться  не на словах, а на ділі. От недавно
мене в Городку запросили на збори міської самооборони.  Вирішували питання звернення в прокуратуру щодо місцевих проблем, місцевої корупції. Нехай це звучить радикально, але я тим корупціонерам вже просто набив би морди. Колишні регіонали зараз отримують землю в нас, а хлопцям, які приїхали з АТО, відбули там по півроку, землі не дають, кажуть, що немає. Це така антикорупційна реформа? Та ж  тут не якісь листи в прокуратуру, тут «коктейль», гранату треба! Хай це жорстко звучить, але якби  за часів Майдану зробили хоча б одному судді, прокурору народну люстрацію, то решта боялася б.  
— Як розпочалась ваша війна? Хто поїхав першим? Як це пережила мама, Галина Болеславівна?
— Першим поїхав тато. Це було на початку зими. Він не говорив, що їде воювати, але я знав, куди  він збирається. Ми  ще в «Патріоті України» готувалися до війни, але думали, що то буде внутрішня революція, не інтервенція.  Я поїхав  на схід одразу після Нового року. Мамі говорили, що збираємо волонтерську допомогу в Київській області.  Чому в Київській? Бо далеко від дому. Коли пропадав зв’язок, а він на сході дуже поганий, говорили, що ми у підвалі, працюємо. А насправді ми були або на місці  дислокації, або на  бойових завданнях.
—  Ви бороняли Донецький аеропорт…
— Нашим об’єктом була метеостанція  поруч з терміналом. Напевне, це були найважчі дні в моєму житті.  Я за всі свої роки стільки не молився Богу, як в останній день в аеропорту. Думав, що  не виберусь звідти живим. По мобільному, коли «зловив» зв’язок,  вже попрощався з  дружиною, Оленкою. Мамі, сестрі молодшій, Соломійці,  не зміг зізнатись, що надія — лише на Бога. На метеостанції ми були дві з половиною доби.
У нас майже не було армійського  підкріплення. Був лише один із військових, переговорник   Збройних сил. Решта, дев’ять чоловік, — добровольці. Це — першого дня. Другого дня залишилося  лише семеро. Раніше на цьому об’єкті було  більше тридцяти чоловік. Вже потім один із військових казав: якби  терористи знали, що тут лише «сімка», і лише один з нас — професійний військовий, то вони рознесли б ту метеостанцію за десять хвилин. Взагалі життям добровольців армійські генерали переймаються мало. Нас з усіх боків обстрілювали, чим хотіли: «Градами», «Смерчами», з танків, мінометів… До метеостанції терористи пристрілювалися давно, ще з самого початку боїв за аеропорт. Метео-
станція —  пошматована руїна. Місце, де я фактично лежав зі зброєю, — залишок  бетонного перекриття, прострілювалося майже повністю. Піді мною — сантиметрів з десять болотнечі, над головою —  шматок бляхи, я нею прикривався від уламків і від дощу, який йшов дві доби майже безперервно. Трохи захищали спочатку мішки із землею. Але потім все змішалося. Чи було страшно? Звичайно. Хоч дехто каже, що не боїться, але це не так. Це — або стан психічного шоку, або людина, насправді, так відвертає підозри страху від себе.  Раніше метеостанцію захищали хлопці з добровольчого батальйону «ОУН».  Вони й змогли вивести нас і потім казали,    що за чотири місяці боїв такого не бачили…
Я це веду не до того, щоб хвалитися, ні. Я ж живий… Просто, для одних війна — це бої, це кулі, міни, смерть побратимів, а для  інших — можливість мати якісь пільги і пересиджувати на спокійних блокпостах, фотографуватися для фейсбуків.
— Після боїв за аеропорт українці пережили шок: заради  чого   кинуті в пекло найкращі люди? Чи була  потреба захищати  давно зруйновану споруду, яка стала братською могилою, новітнім курганом? Вас не ображає, що хлопців просто «кинули» задля  піар-патріотизму, одноразових телепроектів, на зразок «Хоробрі серця» по «1+1»? До речі, «Хоробрі серця» зникли з екранів  одразу після боїв за аеропорт?
— Я думаю, якщо ми там були, то на це була  Божа воля. Ми мали це пройти. Нація мала це пройти. Я був на метеостанції, коли підірвали термінал. До нас добиралися звідти хлопці, як могли. Один приповз із перебитими ногами. Поле навколо всіяне рештками тіл. Можливо, це місце, ця точка була чимось  на зразок Брестської фортеці. Але після цієї трагедії люди мали б прийти під Адміністрацію Президента і вимагати відповіді за всі смерті! До речі, коли ми з батьком  разом перебували  на метеостанції, це було двічі, я відчував, що він мене захищає… Але ще двічі  довелось бути лише з побратимами. І в останньому бою  — також. Хтозна, може, вдвох ми не вижили б. Але я знаю, що тато, мама  за мене молилися. Я це відчував.
У Хмельницький  мене привезли волонтери, доправили до госпіталю, бо сильно застудився. Хто зараз допомагає? Люди. Бо потрібно придбати одяг, інше необхідне спорядження. Тисячу гривень подарували валютчики, ті що  біля «Либідь Плази» торгують. Мамі на роботі збирали гроші.  Але зараз  важче психологічно, ніж фізично чи матеріально. Хлопці весь час перед очима. І ті, хто вижив, і ті, хто загинув.
— У зоні бойових дій є психологи?
— Єдиний психолог, який  був серед нас, —  священик, капелан євангельської церкви. Я — православний і не відчував симпатій до євангелістів. Але після знайомства з капеланом мої погляди змінилися. Бог — єдиний.  І Україна в нас єдина. Кожен клаптик її землі — рідний, бо политий кров’ю предків.  Віддамо — зрадимо Бога і предків. І я тепер це знаю.
— Тому ваш позивний Вірний?
 — Так.