Згадуючи минуле, важко й повірити, що життя було насичене стількома подіями, що оці, найпам’ятніші, моменти відбувалися з тобою. Правду кажуть, що життя цікаве своєю непередбачуваністю, і що у кожного — своя доля, розмірковує Віктор Васильович Янюк, житель села Котелянка Полонського району.
Спогади 78-річного чоловіка переносять його у той далекий час, коли після закінчення десятирічки у Котелянці відправився на Луганщину, щоб у професійно-технічному училищі здобути спеціальність машиніста підземного електровоза. Затим рік працював Віктор на шахті та був призваний на службу у Військово-морський Тихоокеанський флот, яка тривала чотири з половиною роки. Помітивши дисциплінованість хлопця, йому пропонували вступати до вищого військово-морського училища у Владивостоці.
Відверто кажучи, Віктор Янюк і сам замислювався, чи не змінити різко своє життя та піти назустріч новим перспективам. Проте вдома самотньою була мама. Випустила в широкий світ двох синів і сама-самісінька, зі слабким здоров’ям, залишалася без підтримки рідних. Ця думка не давала хлопцю спокою. Невже ж є щось цінніше, ніж мама, яка дала життя, зростила, щоденно молиться за тебе? І добре синівське серце знову привело Віктора Янюка у рідні краї.
Попрацювавши в сільській раді начальником паспортного столу та військового обліку, вирішив здобути спеціальність агронома-організатора — професію надзвичайно потрібну на той час. Тут, в Івано-Франківському технікумі з підготовки кадрів, зустрів він свою Олю. Миловидна дівчина, родом із Косівщини, відразу сподобалася Віктору. Підійшов, розговорилися. З’ясовується, Ольга вже мала досвід роботи в сільському господарстві — працювала дояркою, обліковцем, а потім і завідуючою молочнотоварною фермою. Такі спілкування, зустрічі стали потребою для них обох, аж поки зрозуміли, що розлучатися не хочуть, що готові прожити у парі все своє життя.
Ось і привіз Віктор Янюк у Котелянку молоду дружину, старався, щоб далека від її рідного дому сторона припала їй до душі. Сторінку спільного сімейного життя писали відтоді разом. Молоде подружжя готове було працювати без вихідних, без відпустки, аби зібрати кошти, збудувати та перебратися зі старенької хатинки у свій дім. Зрештою, ненормований графік роботи передбачала і професія. Віктор Васильович працював агрономом-насіннєводом, пізніше — бригадиром садово-городньої бригади.
І хату Віктор та Ольга Янюки збудували, і двох дітей у люди вивели, і дочекалися вже п’ятеро онуків.
— Ми радіємо за наших дітей, доньку Оксану, яка працює кухарем у Котелянській школі, сином Валерієм, який також, як і ми, працює в сільському господарстві. Дорослі діти — порядні, трудолюбиві, добрі, і нас, батьків, це тішить. А ще більшої радості додають онуки. Наймолодша Софійка має неабиякі здібності до музики. Грає на фортепіано і співає так, що заслухаєшся, — розповідає Віктор Васильович.
Нещодавно уся родина, гості мали змогу заспівати не одну українську пісню, адже зійшлися привітати Віктора Васильовича й Ольгу Іванівну Янюків із золотим весіллям.
Вже впродовж багатьох років Віктор Янюк очолює ветеранську організацію в Котелянці, тому ветеранське представництво на золотому весіллі було широким.
І ще один приємний сюрприз чекав на золоту пару. Віктору Васильовичу Янюку вручили відзнаку «Почесний ветеран України». Таку відзнаку мають зараз лише двоє людей в Полонському районі.
— Такої ж радості, яку ми відчули з дружиною сьогодні, я бажаю усім добрим людям, — каже ветеран. — Бажаю й довгого сімейного життя, в злагоді, в мирі. Щоб обов’язково відгуляти своє золоте весілля.
Gismeteo 
