Налиті сонцем грона раннього винограду найрізноманітніших сортів, як на картинці, ваблять стиглістю. А який же смачний! Насправді дивно для нашого краю: ми, подоляни, звикли ласувати домашнім виноградом у середині осені, ранній же, особливо елітних сортів, зазвичай потрапляє до нас з прилавків магазинів. «Я виріс на виноградарстві, — поправляючи кущі вибагливої рослини, як люблячий батько маленькій дитинці кіски, розповідає житель Малої Побіянки, що на Дунаєвеччині, Іван Гержик, який двадцять літ тому переїхав з сім’єю на Хмельниччину з Одещини. — Виноградарі ми з діда-прадіда, а батьків батько ще й під вино робив дубові діжки на 500 і 300 літрів, тож маю увесь для цього реманент».
Цьогорічної весни підмерзли верхівки винограду, тож трохи він прихворів, відповідно й врожай гірший, й зародив пізніше. Втім, якщо до рослинки з любов’ю, переконаний чоловік, вона неодмінно віддячить щедрим врожаєм. Все ж бо живе хоче сонця, дощу і рук дбайливих. Скільки виплекали оті роботящі руки, до праці змалку привчені, скільки переробили. По приїзді на Поділля десять років трудився у садках на підприємстві Рудика. Мешкали тоді у гуртожитку в Ружичній. Справжній фахівець своєї справи обрізав садки у всій області. Вже багато років їздить Іван Гержик до Польщі на сезонні роботи. Улюбленій справі не зраджує й там: трудиться на полях і в теплицях. «Мені часом закидають, мовляв, добре тобі, біля моря зростав і жив, накупався, певно, — ділиться співбесідник. — А я того моря ще й близько не бачив: все робота, робота, робота. Аж якось подумалося: роки йдуть, а я все на когось працюю, а так свого хочеться. Тож чотири роки тому придбав нове обійстя тут, у Малій Побіянці, посадили з дружиною й дітьми сад: яблуні, груші, сливи. Маю вже понад півсотні кущів винограду різних сортів. Нині він вже плодоносить, а замовляв його з різних куточків України малесеньким. Виноградарство й садок — моє хобі, а не заробіток».
Кілька років тому Іван засадив чи не увесь город часником, здав його гуртом, тоді, каже, хоч і наробилися біля нього, та все ж якась копійчина. Цьогоріч — великий клин під цибулею, але, констатує, не вродила вона, як належить, бо висаджена трохи запізно, у Польщі затримався. А взагалі, запевняє трудолюб, праця українського селянина надто хитка річ. «Позаминулого року зібрав я чотири тонни бараболі, — арифметикує Іван Іванович, — тоді вона у всіх зародила, тож красна, як мовиться, ціна була по три з половиною гривні за кілограм. Якби мені той врожай та й хоча б на нинішню ціну. А взагалі, якщо відверто, у нас держава зовсім про селянина не дбає. Гаруємо, як коні, і здаємо вирощене за безцінь. На Дунаєвеччині, до прикладу, заготовачі приймають у населення за копійки чорнослив, сушню. Скільки праці у них вкладено, скільки здоров’я і часу! От якби ж була можливість селянину самому завезти куди й здати за нормальною ціною. У Польщі кожен господар захищений державою, є налагоджені точки збуту, де продукцію справді належно оцінюють. Поляки впевнено працюють, беруть найманих працівників. Український селянин навіть приблизно таких умов не має. Проте вірю, що й ми, дасть Бог, доживемо до таких часів, що дрібним господарям не треба буде покидати родину й домівку та їхати за заробітчанським хлібом».
…Пізньої осені, зібравши з родиною все з саду-городу, Іван знову подасться на заробітки до польських теплиць. Не хочеться залишати дружину, яку перенесений інсульт прирік на першу групу інвалідності, дітей, онучок, важко, зітхає, буде без такого втішного серцю «дідю-дідю», та все ж тільки українець, щоб забезпечити родину, мусить місяцями її не бачити. Втім віриться, що так триватиме недовго.
Gismeteo 
