Курси валют

– переконаний командир розвідувального взводу 95-ї бригади Володимир Тимощук, пройшовши пекельні котли російсько-української війни.

«Дубок» старого зразка і берцІ різного розміру
Для Володимира Дмитровича забута війна (як її зараз вважають європейці – авт.) розпочалася 1 квітня 2014 року з телефонного дзвінка з обласного військового комісаріату. Його, кадрового військового, випускника аеромобільного факультету Одеського інституту Сухопутних військ, терміново викликали у розташування частини на Житомирщину. Там видали форму-дубок старого зразка та берці різного розміру. Решта прибулих виглядала не краще. Батько призовника-тернополянина, як глянув на різнобарвні строї захисників Батьківщини, — схопився за голову. Потім сів за кермо власного автомобіля і махнув з кількома офіцерами до Києва — на понад 200 тисяч гривень (склалися підприємці Гусятина – авт.) купили наплічники, розгрузки, взуття, форму, тактичні рукавички та окуляри тощо. Після бойового злагодження на полігоні екіпірований волонтерським коштом розвідувальний підрозділ під командуванням Володимира Тимощука рушив на Миколаїв. Ніхто нічого конкретного не знав. Ходили чутки, що «вся ця шуміха на сході скоро мине», і днів через cорок п’ять повернуться додому, але... Через два дні їх чекатиме Добропілля, Слов’янськ, Піски, Донецький аеропорт, Краматорськ... І перший загиблий - друг «Юнга», командир взводу Іван Трембовецький.
Рейд увійшов у світову історію
З прибуттям на місце призначення, зняли з ешелонів техніку і рушили своїм ходом спочатку на Добропілля і далі на схід. У районі Донецька зустріли шістдесят автобусів беркутівців, серед яких і хмельницькі, котрі отримали наказ залишити місто.
Далі був Слов’янськ. «Ми бачили, як рухається колона «сепарів» із оточеного міста на Донецьк, але не могли нічого вдіяти. Командири телефонували у штаб: «Дозвольте відрити вогонь!», а у відповідь: «Не стріляти, спостерігайте!» Початок колони – не стріляти, середина... кінець...», – згадує події того часу Володимир. Цілу ніч було чути, як пересувалася техніка бойовиків під командуванням горезвісного «архітектора» політики Кремля в Україні Ігоря Гіркіна (Стрельцова), але команда знищити ворожі підрозділи від українського командування так і не надійшла. Проросійські терористи потім цим фактом навіть хизувалися, мовляв, біля славетної 95-ої бригади, пройшли, а та навіть не пискнула. Невдовзі почалися важкі бої спочатку за стратегічно важливу гору Карачун, а потім і саме місто. На одному з бойових шляхів поблизу Ізюма, зустрілися дві бригади і... два брати. «Обнялися ми з Олександром, а він і каже: «Ми з тобою щасливі батьки. Прийдемо додому, а діти вже бігати будуть». Коли пішли на війну, моїй доньці було сім, а його синові – десять місяців», – розповідає Володимир. Свою вже однорічну донечку комвзводу привітає з днем народження, коли приїде додому на короткий відпочинок. А потім, через сім діб, вернеться на «ноль» — у Лисичанськ.
У місті стояла нестерпна спека. Повсюди лежали чорні, розбухлі трупи. Їх не збирали, бо в тілах сепари залишали вибухові пристрої. Сморід був страшенний. Визволивши з боями місто, бригада Володимира, мала забезпечила прохід іншим військам. У липні, підрозділи, які утримували позиції за 17 кілометрів до російського кордону, потрапили в оточення. «Я був там, – каже Володимир, — по наших позиціях стріляли російські курсанти-артилеристи. Тренувалися...». Щоб забезпечити вихід з оточення підрозділів 24 окремої механізованої бригади, 72 окремої механізованої бригади, 79 окремої аеромобільної бригади, «дев’яностоп’ятка» мала зайняти Савур-Могилу, Степанівку, Маринівку і встановити контроль над переправами на річці Міус. Під час рейду з 19 липня по 10 серпня 2014 року бригадою було пройдено майже 470 кілометрів, з яких 170 — тилами ворога. «Рейд Забродського», як його назвуть пізніше, визнають найдовшим у світовій військовій історії. На одному з переходів, сталася надзвичайна зустріч. «Лежу на броні, дивлюся знайоме створіння тюпає у тапочках, приглядаюся — сусідський хлопчина: «О, дядя Вова, привіт!». У берцях ноги сильно парилися, ось він і перевзувся у шльопки. Обнялися, заплакали. Пацану 19 років, а він вже стільки бачив», – розповідає Володимир.
Піца на руїнах
Це нині Донецький аеропорт, овіяний подвигом «кіборгів», став легендою, а тоді, наприкінці травня 2014 року, ще був діючим. Магазини та автосалони були зачинені, але все добро (комп’ютери, «плазма», дороговартісні автомобілі) лишилися на місцях – ніхто не вірив, що буде якось інакше. З часом «сепари» добряче помародерствували. Українським бійцям власники салонів приносили купи документів на машини, сподіваючись, що віднайдеться їхнє майно.
«В аеропорту був без ротації 70 діб. Наш термінал, у зовнішньому оточенні, тримали 66 чоловік. Перший і другий поверхи наші, а третій і четвертий — сепарські. Прострілювалася стеля, з верхніх поверхів крізь дірки кидалися гранати. Пересувалися навпомацки, щоб не привертати уваги снайперів. Обідали на імпровізованому столі із дверцят холодильника, на ньому ж перев’язували поранених. Був там командир розвідки 73-ї бригади Андрій. З’ясувалося, ми разом вчилися в Одеському інституті. І ось де довелося зустрітися! – ділиться Володимир. І далі, посміхаючись, веде, — якось у терміналі знайшли карточки піцерії. Телефонуємо у Донецьк, замовляємо 160 піц. «А куди вам їх доставити?» – запитують на тому кінці дроту. «Донецький аеропорт знаєте?», — відповідаємо. Жарти-жартами, але там стільки хлопців полягло! У хлопчини ногу перебило... Доки визвали БТР, доки з Пісків під прицільним танковим обстрілом доїхали... Помер від кровотечі».
Недобру роль зіграли у ті дні й журналісти, котрі приїжджали на передову і необдумано фільмували місцевість та бійців. Після такої «реклами» противник розпочав полювання на командирський БТР «Ластівка».
«До речі, – додає Володимир Дмитрович, — російський актор Поречников по нас стріляв із монастиря в Пісках. Там був сепарський пост, зберігалися боєприпаси. Снайпер із маленького віконечка вів вогонь, — голови не вистромиш. Наші хлопці просили допомоги в артилерії, а вони: «По церквах не стріляємо!». Тоді бригадний капелан з Миколаєва передав, що церква — це люди, а не приміщення. Сам він ніколи до рук зброї не брав. Впевнений у силі молитви».
Потім прийшов на передову відомий по афганських подіях російський спецпідрозділ «Вимпел» з наміром до дня народження Володимира Путіна «зачистити» аеропорт. Коли ж отримали добрячої прочуханки від українських бійців, не повірили, казали, що там іноземні специ. «Бо ми були хто в чому: хто в німецькій формі, хто в штатівській… Завдяки волонтерам, у нас був одяг, продукти, медикаменти. Ці люди підняли армію», – переконаний командир.
Після повернення з аеропорту, комвзводу за станом здоров’я потрапив у шпиталь, а його хлопців відправили на прикриття частин, які виходили з Дебальцевого...
Мій дім — моя фортеця?
«Коли я повернувся додому, мене до болю вразили розмови про амністію бойовиків. Як це? Вони ж вбивали, знущалися над нашими воїнами. Хіба можна простити тих, хто, приміром, витягши з під руїн загиблого нашого бійця, повісив його за ноги і стріляв по понівеченому тілу? Чи тих, хто по підсилювачах кричав, що саме зроблять з нашими матерями? Що за «перемир’я», коли такі втрати? Коли російські пропагандисти досі трублять, що ми пішли воювати за два раби і землю? Костянтин, мій друг, поліг, як простити?» — гірко розмірковує бойовий командир. Але гірше за це — майже тотальна байдужість мирного населення. Володимир Тимощук дізнався про нагороду орденом випадково, від сторонніх людей. Коли приїхав у рідну бригаду, йому тицьнули відзнаку в руки: на тримай. Питає: «А інші як? Хлопці пішли на демобілізацію навіть не знають про нагороди. Чому не розсилаєте?». У відповідь почув: «А хто буде за це платити?»...
За мужність і героїзм Володимира Дмитровича Тимощука нагороджено орденами і медалями. Він — почесний громадянин Славути — чим надзвичайно пишається. І той факт, що повернувся додому живий, розцінює, як диво. Переконаний: «Нас вимолили матері!».
Хтось дорікне, навіщо ця деталізація, натуралізм у розповідях учасників бойових дій? Відповім словами письменника і фронтовика Віктора Астаф’єва: «Той, хто бреше про війну минулу, наближає війну майбутню. Нічого бруднішого, жорстокішого і кривавішого за минулу війну на світі не було. Потрібно не героїчну війну показувати, а лякати, адже війна огидна. Потрібно постійно нагадувати про неї людям, щоб не забули. Носом, як сліпих кошенят тикнути в кров, в гній, в сльози, інакше нічого від нашого брата не доб’єшся».