Вона сіла в наш автобус, здається, у Зінькові чи Станіславівці. Попри серпневий ранок, мала на собі теплу в’язану кофту, хустку з тонкої вовни (в нас колись називали такі хустки шалінками). Біля мене було місце, то вона й сіла, усміхнувшись беззубо. Відкрила свою старомодну сумку, понишпорила в ній. Нарешті витягла якийсь вузлик і почала його розв’язувати. Це була носова хустинка, у якій вона тримала гроші — такі «гаманці» я бачила ще у далекому дитинстві. Акуратно розстелила на колінах, витягла 20 гривень і передала водію. Потім знову дуже акуратно, я б сказала, шанобливо, склала усі купюри, зав’язала хустинку і поклала в сумку. Свій статок — усього 80 гривень.

 Тихенько примостилася на сидінні. Старенька, сухенька. Мову почала першою:
 — Їду в район сусідку свою провідати. Серце її прихопило, уже п’ятий день лежить. Дочка бідкалася, що вже чотири тисячі потратили, а ще ж скільки лежати й лікуватися! Каже, що мама відклала трохи грошей собі на похорон, може, тисяч десять. Але ж на лікування їх гріх брати. А те ж тоді взяти? Дочка торгує продавцем у магазині в нас у селі. Чотири тисячі має — кладуть їй у кишеню. А в неї двоє дітей, і вона сама їх піднімає. То на що їх вистачить?! Ото мамина нещасна пенсія і була їй підмогою. А тепер що? Сусідка плаче, просить, щоб не лікували, бо все одно скоро вмирати. А дочка теж плаче і примовляє, бідна, що совість їй не дозволяє матір напризволяще покинути. Але де грошей взяти — не знає...
 Сусідці моїй уже 79 (я трохи старша за неї — маю
81 рік). І де та слабість взялася у неї, ніби весь час здорова була. Бо Настя, друга моя сусідка, та слабує вже давно, на двох палицях ледве ходить. Болять її ноги так, що не годна поступитися. То вона весь час на порошках, аби не боліло. Ті порошки ж не лікують, просто біль глушать. Казала їй медичка, якби вона по санаторіях їздила, то, може, ще б трохи ходила. А ще можна зробити операцію, суглоб якийсь там поміняти. Але, людоньки, на це треба аж
90 тисяч гривень! Та їх де Настя візьме? То й корчиться від болю, ночами стогне. І Ганя Петрова, від мене через дві хати жиє, так само не знайшла гроші на операцію. У неї катаракта, чи як там правильно. Треба менше грошей, але
30 тисяч віддай! А вона сама, без дітей, без нікого. Де гроші має взяти? То й сидить у хаті, осліпла вже майже зовсім. Весь час перед собою палицею мацає, аби по хаті пройти. Коли провідую її, каже, що бачить, ніби людина перед нею стоїть, але тільки обриси, а впізнати вже не може...
 Тепер і ця сусідка заслабла, Марія. Думаю, хоч провідаю її, бо чим ще поможу?.. Я, ще, дякувати Богові, сама справляюся: і бачу, і ходжу, і по хазяйству пораюся. Навіть кілька курок тримаю, яйце щодня свіже є. І щодня, рано й увечері, слізно молюся, аби Господь посилав мені здоров’я. Бо якщо заслабну, то що мені робити з пенсією 2100? До кого волати про допомогу? Нє, діти в мене є: дочка, теж на пенсії. А її дочка, моя онука, вчителює у сусідньому селі. То яка там зарплата? І в самої діток двоє!
 Мені, знаєте, треба, щоб смерть була скоро: прийшла пора, забрала — і все. Бо в нас слабувати не можна, боронь Боже. Тоді сам себе зненавидиш, що гроші треба тратити. І перед дітьми встидно...
 Вона втомилася від розмови, витягла з сумки яблуко і почала гризти беззубим ротом... У мене стиснулося серце. Злиденна українська старість: у нас нічого не змінилося за останні 50 років. У нас страшно старіти, бо за що житимеш у свої останні роки?
 Ось цей епізод і згадався мені напередодні Міжнародного дня людей похилого віку. Як картинка, ні, як портрет старості у нашій країні. Вам не страшно?