Три роки тому мені пощастило бути на храмовому святі села Мала Побіянка на Дунаєвеччині. У день святого Дмитра після церковного богослужіння до сільського клубу зійшлося мало не все село. Те свято запам’яталося особливою щирістю, надзвичайно теплою домашньою атмосферою, коли з’являється оте щемливе враження – ти серед своїх людей.

З великою приємністю згадуються спілкування з жителями, гостями, серед яких і Валентина Проданчук. Не лише у мене викликала захоплення ця 92-літня жінка, уродженка Малої Побіянки, котра ділилася спогадами про своє дитинство, односельців, розповіла про намір написати книгу про дороге та рідне їй село. Деталями тієї розповіді були вражені всі. Та й про саму Валентину Іванівну Проданчук добре знають чи не в кожній оселі. Щоправда, більш старшому поколінню вона відома як Евеліна П’янковська, яку називали по-домашньому тепло і ніжно – Веня.
У 1930 році Евелінину бабусю розкуркулили, а на її садибі створили колгосп. Ледь пережила сім’я голод у 1932-33 роках. А в 1937-ому знову прийшла біда: батька репресували і розстріляли у Кам’янці-Подільському. Тоді дружин репресованих відсилали на Донбас, а їхніх дітей називали ворогами народу. Після важких робіт на Донеччині її мама повернулася додому лише через півтора року.
Семирічку Веня закінчила в Малій Побіянці і пішла навчатися в сусідню Велику Побіянку. А ось перейти у дев’ятий клас не судилося. Війна. На довгих три роки село втратило спокій. Під час окупації школа була зачинена, а молодих дівчат відправляли на роботу в Німеччину. Евеліні доводилося ховатися в глибокому яру на краю села, по горищах.
У березні 44-ого прийшло довго- очікуване звільнення. Одразу люди взялися обробляти колгоспне поле, в основному жінки та діти, які залишилися в селі. Орали коровами, бо ж коней не було.
Веня з братом також працювали на рівні з дорослими. Цього ж року в райцентрі, в Миньківцях, організували 10 клас. І вона, закінчивши лише восьмий, вирішує навчатися, щодня долає по п’ять кілометрів, аби здобути повну середню освіту.
Школу закінчила з золотою медаллю. Каже, їй допомагала чудова пам’ять, варто було раз прочитати – і все запам’ятовувала. Тут, у приміщенні школи, дівчина побачила оголошення про те, що у Чернівцях відкривається медінститут, тож і стала його студенткою. Щоправда, під час зарахування її записали Валентиною, адже до поляків тоді ставилися з пересторогою.
Дуже добре вкарбувався в її пам’ять 1947 рік. Рік голоду, коли мусили обмінювати хустки, плаття на картоплю, інші продукти. У цьому ж році Валя захворіла на туберкульоз. Тоді з їхнього курсу троє студентів потрапили в тубдиспансер. Пізніше вона жила на квартирі у жінки, в якої донька теж була хворою на туберкульоз. Аж на два роки довелося їй забути про навчання в інституті.
А згодом Валентина зустріла Георгія Проданчука, випускника Чернівецького університету, з яким назавжди пов’язала своє життя.
Троє дітей стали найбільшою втіхою та гордістю сім’ї Проданчуків, які обрали мамину стежину. Микола Проданчук – професор, директор Інституту екогігієни і токсикології в Києві, свого часу обіймав посаду першого заступника міністра охорони здоров’я. Іван Проданчук – заві- дує урологічним відділенням Чернівецької обласної лікарні, а донька Мар’яна проживає нині в Підмосков’ї, теж займається лікарською практикою.
Сама ж Валентина Іванівна віддала медицині понад 50 років життя. Працювала завідувачкою сільської лікарні, дільничним лікарем, а з 1965-ого, впродовж 24 років, – в онкологічному диспансері, терапевтом у променевому відділенні. П’ятеро онуків Валентини Іванівни продовжили сімейну династію. До речі, донька та син її рідного брата В’ячеслава, – також лікарі.
Валентину Іванівну часто запитують, у чому секрет її довголіття. Вона завжди відповідає, що на все воля Божа, проте переконана, що кожна людина повинна мати свою улюблену справу, жити з чистою совістю, не тримати у собі зла.
У свої поважні літа Валентина Іванівна і справді знайшла захоплення для душі. Завдяки їй у Чернівцях з’явилася своя туристична родзинка, бо ж вулиця Естонська, де проживає сім’я Проданчуків, сміливо може претендувати на назву Магнолієва. Першу магнолію у своєму дворі Валентина Іванівна висадила у 1986 році. А пізніше, споглядаючи це диво, вирішила разом з дітьми, що варто було би висадити ці дерева по всій вулиці, у кожному дворі. Зробили невеличкий парничок і почали розводити маленькі саджанці. Зараз на Естонській понад 30 магнолій, а дворів майже сорок. «Я хочу забезпечити всю вулицю магноліями. Якщо помру, то діти мої це зроблять», – каже Валентина Проданчук.
На її прохання намагаються сини щороку довідуватися у Малу Побіянку, куди тягне її, немов магнітом, і через багато-багато років. Тут могила її матері, сестри Янусі, котра занадто рано пішла з життя, у 1942 році. А на колишній садибі П’янковських нині мешкає староста села Василь Глупак. Добрі стосунки, які поєднують їхні сім’ї, дають можливість відчути тепло рідної землі і коли приїздить сюди, і під час телефонного спілкування.
Нещодавно Валентина Іванівна Проданчук відзначила 95-річчя. Щирі вітання слали і дорогі її серцю земляки. Колишній односельчанин Володимир Бевзюк виступив ініціатором, щоб нагородити Валентину Іванівну званням «Почесний житель Дунаєвецької ОТГ». Цю ініціативу підтримують колишній директор місцевої школи Ганна Вакуляк, яка популяризує видатних людей, вихідців з Малої Побіянки, колишній бібліотекар Ганна Креденсер, інші жителі села. Сподіваються, що життя та спогади Валентини Проданчук, які й досі так добре зберігає її пам’ять, будуть цікавими для багатьох поколінь малопобіянців.