Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 6462

Ксені Василівні Горобець із села Гатна, що на Деражнянщині, цьогорічного серпня, дасть Бог дожити, 104 сповниться. Але тільки літ п’ять, як перестала чекати з війни свого чоловіка Василя. Його рідний брат, додому після війни повернувшись, розповів, що в запеклому  бою у польському містечку Щецині відірвало її коханому ногу. Це, по суті, була остання мить, коли двоє братів бачилися. «Ми дуже швидко відступали, то ж що сталося з Василем далі, на жаль, не знаю. Чи вижив, чи, мо’, в полон потрапив…»
Похоронки  не було. Отже, живий, міркувала. Він же, йдучи на війну, твердо пообіцяв: «Я повернуся». А вона вірила. Як вона йому вірила! І що ж прожили вдвох? Що того щастя сімейного? За два тижні після весілля мобілізували чоловіка… Щоднини стільки десятиліть вдивлялася у далечінь… Не видивилася.
Нині сива горлиця чекає з фронтових доріг (жорстока іронія долі!) любимого правнука Олега, звертаючись у своїх молитвах до Всевишнього: «Боже, допоможи, щоб Олежка повернувся,  щоб війна скінчилася, — і, скрушно зітхаючи,  додає. — Війна –— то страшне,  дуже страшне лихо». Бо ж знає.  З пережитого.

 Ксені Василівні нині й з ліжка без сторонньої допомоги піднятися важко. А крутилася ж усеньке життя, як та білка в колесі. Тепер  згадує старенька відшуміле. То із зітханням, то  з усмішкою, то з тихою піснею вихлюпнуться несподівані спогади..
Доля не ніжила її. Ще була зовсім маленькою, як померла мама. Батько залишився з чотирма дітьми. Ксеня  — наймолодшенька.  Згодом старші сім’ями обзавелися, а вона  з батьком жила.  Найважче ж їй довелося, коли  не  стало і  його… За їжу пасла людям худобу…
Працювала чорно-тяжко змалку. У ланці трудилася, обробляла городи, тримала господарство вдома. На призьбі ночувала, аби не проспати, щоб у ланку не спізнитися, юнацький сон — він же  такий міцний! А ще ж треба було корівку здоїти, у поле вигнати.   Годинника у хаті не було: звідки у бідної сиротини?
У 41-ім вони з Василем одружилися. На фронт коханого провела і, як у пісні, чекати стала. Роки збігали.  Стільки хлопців хороших сваталося до неї!  А вона все Василя чекала…
По війні забрала до себе донечку рідної сестри Марії. У тої було п’ятеро синів і донька. Так і присвятила себе Устині, її донечці, затим уже її дітям, внукам… Господарство чимале тримали завжди, хату будували…
Зараз   проживає у сім’ї  онуки Віри. Як дитя мале, доглядає жінка бабусю, годить їй, бо — любить дуже. «Скільки себе пам’ятаю, — мовить Віра Іванівна щиро, — бабця завжди була зі мною і за мною. Мені три місяці сповнилося, як на роботу ненька пішла. Бабуся на руках мене носила за кілька кілометрів до сусіднього Лозового, до мами, до грудей. Мене вона вибавила,  шістьох діток моїх — три синочки й три донечки, допомагала своїх правнуків, моїх внуків, няньчити, а їх у нас дев’ятеро».
До ста літ, розповідає онука, ще на грядках та  по господарству підсобляла. Ніколи не хворіла, ліків не приймала. А ось після нового року злягла, ні, не хворіє, підвестися просто важко… «До ста літ, —  посміхається Віра Іванівна, — ще свого одного зуба мала».
Секретом бабусиного довголіття онука все ж  вважає її людяність, доброту сердечну: вона ніколи ні з ким не посварилася, нікого не обізвала,  всім старалася допомогти. Вона й на старості зовсім не вередлива, як це трапляється з її ровесниками. «Бабця ніколи не переїдала, не вживала м’яса птиці, —  розповідає Віра Іванівна. — А ще вона завжди молилася, навіть у часи глибокого атеїзму. А які квіти уміла бабуся робити! Всі їй  замовляли. А ще казок стільки знала! Завжди онукам-правнукам розповідала». Вона й зараз, наче казку,  часто розповідає про минуле своє життя. А часом співати почне: коли тужливої, коли веселої. Дуже любить старенька цукерки «Ромашка» й булочку «Сонечко», тож  ці смаколики  постійно мають  бути біля її ліжка.
Коли, змирившись, перестала чекати з фронту Василя, й у страшному сні не снилося, що доведеться чекати з війни  правнука. Олегу  — 29. Воює у складі 72 бригади. Дзвонить рідко — коли хвилька тиші випаде. У Хмельницькому чекають на нього дружина й п’ятирічний синочок Євген, а в рідній Гатні — мама, бабуся, прабабуся. Коли збирали до війська, корівку й іншу живність продати довелося: хто дітей на цю війну споряджав, той знає… У серпні Олег провідував рідних. «До бабусі приїздив, —  посміхається Віра Іванівна. — Вони всі, мої діти й онуки, до неї линуть, горнуться і дуже люблять. Бо є за що».