Коли чуєш подібні розповіді, особливо в деталях, то в голові постає лише одне запитання: «Як таких іще земля носить?» Я навмисно не вживатиму слово «людей», бо ця історія не про них. Адже адекватна й нормальна людина подібного не вчинила б ніколи. Проте в житті нічого випадково не стається, іноді за певних збігів і обставин – доля повертає абсолютно в іншу сторону. А в цій розповіді головна героїня вибралася із самого пекла, бо так хотіла жити…

На вулиці пригрівало осіннє сонечко, й Світлана, насолоджуючись останніми теплими жовтневими днями, надумала піти в ліс, який, зодягнувшись у позолоту, поважно розлігся неподалік. Як не крути, та нехтувати грибним сезоном, який вже успішно відкрили сусіди, вона просто не мала права. Чим же частуватиме своїх домашніх, а особливо вона любила брати зо дві баночки опеньок у гості, - хрусткі «гвіздочки» один в один тісненько тулилися в баночках. Жінка й не зогледілася, як забрела далеко від дому, що й не чути гавкоту сільських собак, лише шурхіт осіннього листя і особливий спокій на душі… Аж раптом різке й пронизливе завивання собаки порушило тишу й буквально ошелешило Світлану, бо воно було протяжним і моторошним. Наче тварина завивала перед загибеллю. Відерце з грибами покотилося по стежці, а опеньки розлетілися навсібіч. «Звідки в лісі міг узятися собака? Чи, може, то дикий пес, а ще гірше – вовк?» – подумала з острахом жінка. Вже й гриби їй не милі, швидше б додому дістатися. Після потоку хаотичних думок вона поквапцем попрямувала назад, але збилася зі стежки й забрела в ліс іще далі. Крізь колючі кущі, які буквально «хапали» її за куртку, вона, продираючись вперед, раптом завмерла від побаченого – до дерева залізним масивним ланцюгом була прикована велика сіра собака. Ошийник просто впився в її шию, а ребра просвічувалися під шкірою так, що навіть було страшно подумати – скільки вона пробула без води та їжі. Але, побачивши жінку, собака загарчала з останніх сил. З собою у Світлани був лише ніж, однак визволити за його допомогою бранку не могла. Вони якусь мить стояли і дивилися одна на одну, а потім жінка сміливо підійшла до тварини… Як же жадібно вона пила воду, яку вона лила їй прямо в пащу, бо ж тари не було.
А потім Світлана чимдуж помчала додому за підмогою, і вони разом із чоловіком розбили ланцюг.
Вона бігла за своїми рятівниками так, наче це її останній шанс на життя. Тала – саме так її тепер звуть – ще не раз ходила в цей ліс зі Світланою. Тепер вона від своєї господині – ні на крок.
Але якось одна жінка з сусідньої вулиці, впізнавши Талу, розповіла Світлані, як вона разом із сином теж у цьому лісі місяць тому знімали її із зашморгу, бо господиня (до речі, молода жінка) вирішила таким методом позбутися тварини. Проте собака після того, як її визволили люди, знову повернулася до своїх господарів. Наскільки ж віддані ці тварини – назад у руки до свого ката… Та, вочевидь, тодішні власники були рішуче налаштовані щодо її подальшої долі, тому відвели до лісу й прикували до дерева, прирікши на голодну смерть. Скільки ж вона, бідолашна, натерпілася, скільки намучилася. Та вже цього разу без вагань побігла за людьми.
...Талу більше не садили на ланцюг, бо собака тікала від нього. Тепер живе в просторому вольєрі.