Історія її життя варта сценарію фільму, де переплітаються стільки людських емоцій. Втім кожен сценарій, як правило, базується на реальних фактах. А історія Світлани Попової ще і ще раз змушує замислитися, наскільки загадкова жіноча душа, яким великим є материнське серце; засвідчує силу жіночого характеру.

Світлана народилася в сім’ї, де вже зростали троє хлопців – її братів. Коли ж з’явилася в сім’ї четверта дитина – дівчинка, радості не було меж. Можливо, турбота, ніжність батьків, опіка братів і вселяли їй думку, що велика сім’я – це твоя опора, найбільше щастя.
Тож коли Світлана разом з чоловіком виховували двоє синів, не переставала мріяти про дівчинку. У снах часто бачила світловолосе дівчатко, якому заплітала кіски. Проте лікарі заборонили їй народжувати через проблеми зі здоров’ям. І Світлана запропонувала чоловікові взяти дівчинку з дитячого будинку. Мовляв, є своя хата, сини навчаються в школі, сім’я їхня хороша. Ніщо не заважає їм і ще когось зробити щасливим.
– Я ніби зразу її відчула. Тільки приїхали в дитбудинок «Берізка», дивлюсь, діти на вулиці гуляють. І серед них я бачу дівчинку саме таку, яка мені снилася. Уявіть, коли за деякий час до нас підводять саме її, щоб могли поспілкуватися, щоб побачили, як сприйме нас Оля. Їй тоді не виповнилося і чотирьох років. Вона погано говорила, але ми вирішили, що з цією проблемою справимося, – розповідає Світлана Володимирівна. – Та коли підійшли до завершального етапу оформлення документів, то з’ясувалося, що в Олі є рідна сестричка, дев’ятирічна Марина, яка перебуває в будинку-інтернаті в Головчинцях Летичівського району. Приїхали, чекаємо, коли закінчиться урок. Аж тут нам приносить чай дівчинка, років чотирнадцять. Розговорилися, Ірочка розказала про себе і про те, що її маму позбавили батьківських прав. І так дівчинка мені припала до душі, передати важко. Хотілося пригорнути, пожаліти її, бо ж вона материнського тепла ніколи й не знала.
І в пору шкільних канікул сім’я забрала до себе не лише Марину, а й Іру. Світлана була вражена тим, що майже 15-річна дівчинка почала називати її мамою.
– Минув день-два, Ірочка допомагає мити посуд і раптом чую, звертається до мене: «Мамо». В мені ніби щось перевернулося. Вона все ж розуміє, знає, що я не рідна, а відчула, виходить, що може мене так називати, – пригадує Світлана Попова.
Тоді й вирішили на сімейній раді, що Ірину не залишать. Почали готувати документи на вдочерення. Тут й дізналися, що в неї також є рідна сестричка. Про неї Іра свідомо не розповідала, як зізналася потім, боялася, що через це її не захочуть взяти в родину. Та не розривати ж рідних сестер, подумало подружжя, і згодом Наталка переступила поріг їхнього затишного дому, який став і для неї рідним.
Отак і з’явилося в Світлани та її чоловіка не одна, а четверо доньок. Двоє з них, а також рідний син навчалися в одному класі.
– Шестеро дітей – дуже складно. Якщо ж врахувати, що дівчата з різних неблагополучних сімей, з непростими характерами, то це особливо важко. До кожної потрібен був підхід, порозуміння. Скажу чесно, усілякі ситуації виникали. Але ми знали, що треба бути терплячими. Добром, терпінням, любов’ю можна домогтися багато чого. І переживань було з горою. Наталці довелося дві операції перенести, в Іри були важкі захворювання з дитинства. Але ми разом пройшли всі випробування, виростили дітей, підготували їх до самостійного життя і тепер всі, окрім наймолодшої Олі, яку ми всі зовемо Вікою (мої хлопці, як тільки побачили її, то сказали, що це – Віка, не інакше), мають свої сім’ї.
Відтоді, як сім’я вдочерила четверо дівчаток, минуло 14 років. Тепер родина розширилася, що й важко помістити всіх за одним столом.
За цей час сталися й інші зміни. Світлана Володимирівна вдруге одружилася. Проте її чоловік Олексій дітей сприймає за рідних. Їм Бог подарував синочка, якому виповнилося 8 років. Радіють і онукам.
– Хата велика, простора, то хоч діти роз’їхалися, живуть окремо, ми їх завжди чекаємо. А якою ж втіхою є наш наймолодший син Вітя. Тієї радості, яку дають рідні, сім’я, діти, більше ніде не відчуваєш, – каже Світлана Володимирівна. – Прошу для них усіх у Бога здоров’я, за кожного молюся.
Вдома тримаємо чимале господарство, свій тракторець. Трудимося, бо в селі без цього ніяк, та й дітям, хоч і дорослі, хочемо чимось допомогти. Вони ж усі для нас рідні.