Розповідаючи про особливості Хмельницького, обов’язково згадаємо Національну академію Державної прикордонної служби, заклад, який не лише став кузнею кращих офіцерських кадрів, а й своїми заслугами додає авторитету нашій Хмельниччині. З кінця червня цього року, за результатом відкритого конкурсу, ректором Національної академії Держприкордонслужби України імені Б. Хмельницького призначений ОЛЕКСАНДР ЛУЦЬКИЙ. Розмова з ним залишила приємний слід і дала підстави для роздумів та захоплення.

– Олександре Леонтійовичу, хто вплинув на ваш вибір обрати військову службу, стати офіцером?

– У моїй сім’ї військових не було. Я народився і виріс в селі Дзигівка Ямпільського району на Вінниччині. Батьки – прості селяни. Зате тепер нашій родині дуже багато військовослужбовців.

У рідному селі розташовувалася велика військова частина. Часто спостерігав за військовими. Їхня дисциплінованість, підтягнутість викликали у мене захоплення. Тоді й вирішив, що вступатиму до у військового училища.

У 1987 році я закінчив у Хмельницьке вище артилерійське командне училище, був направлений для проходження служби командиром гаубичного артилерійського взводу військового з’єднання Південної групи військ тоді ще Радянського Союзу.

– То ви, мабуть, добре знаєте, що у різні роки , престиж професії військового змінювався. Вона була надзвичайно популярною , потім у втрачала привабливість. Чи хочуть сьогодні хлопці присвячувати життя військовій р у службі?

 – Коли я вступав до військового училища, конкурс був у досить високим. На початку незалежності Україна переживала непростий період, і зацікавленість професією військового й справді дещо знизилася. Зате я можу оцінити нинішню ситуацію. Інститут Прикордонних військ (наступник вищого артилерійського командного училища), а потім Академія Прикордонних військ, і тепер – Національна Академія Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького завжди були в полі зору молодих людей. Навчатися тут – мрія багатьох. Конкурс ніколи не був низьким.

Та після подій на сході України інтерес до професії військового зріс. І хлопці, і дівчата прагнуть служити.

– Як вважаєте, Олександре Леонтійовичу, без яких рис характеру військовий не відбудеться? Кому не варто у обирати професію?

– Буду говорити за військових прикордонної служби. Я постійно наголошую своїм колегам, що ми повинні сформувати з кожного курсанта патріота. У поєднанні з достатньою фаховою підготовкою – матимемо патріота-професіонала, на якого можна буде покластися у найвідповідальніші моменти.

Той, хто мріє про прикордонну службу, повинен усвідомлювати, що на цьому шляху буде надзвичайно багато випробувань. Необхідне: вміння у приймати рішення, брати на себе відповідальність, відданість у виконанні службового обов’язку, готовність до зміни місця служби, тобто до життя на валізах, інше. Якщо це не у лякає, якщо відчуває людина сили , що все вдасться, тоді й варто приміряти форму військовослужбовця.

Відмінний військовий ніколи не відбудеться без чесності, рішучості, без патріотизму.

Ми ж бачимо, у як майстерно використала Росія зрадників. Високі посади та вдале розміщення цих кадрів зіграло на руку агресору, адже операція із захоплення української території готувалася тривалий у час. Наміри колишньої імперії диктувати умови, зробити Україну колонією не згасли. Вони таїлися, вичікували вдалого моменту.

Впевнений, що у підготовці у молодих прикордонників, інших військових ці ситуації увійдуть до навчальних посібників. По-новому треба розглядати історію держави, змінювати треба навчальний процес курсантів. Головне, ми можемо наповнити його своїм безпосереднім досвідом. Шістсот представників нашої академії пройшли через зону АТО/ ООС, четверо випускників Хмельницької академії – Герої України, шістнадцять випускників нашого закладу загинули в боротьбі за незалежність України. Ці люди є зразком самовідданості, героїзму і, звичайно, високого патріотизму.

– Вам також довелося бути учасником подій на сході. Ви нагороджені орденом Богдана  Хмельницького, а також медаллю «За мужність в охороні Державного у кордону України». Розкажіть про цю сторінку у вашому житті детальніше.

– Це, мабуть, найскладніший період в житті кожного українця, військового, якому випало виконувати свій обов’язок на сході держави.

Із початком застосування зведених бойових підрозділів Держприкордонслужби України в антитерористичній операції я очолював мотоманеврену групу на адміністративній межі з Автономною Республікою Крим і штабу тактичного угруповання «Кордон» в зоні АТО. Коли формувалася мотоманеврена група, то багато наших курсантів виявляли бажання увійти до її складу. Нас у тоді підтримала й місцева влада, придбали бронежилети, берці, інше спорядження. Практично в кожному населеному пункті, аж до Умані, колону з 69 машин зустрічали жителі із запитанням: «Чим можемо допомогти?». Люди несли продукти харчування, якісь речі – просили взяти. У той час ми, мабуть, усі змогли сповна побачити безмежну щирість, доброту простих українців і велику самопожертву українських воїнів. У вересні 2014 року мене призначили першим заступником начальника Азово-Чорноморського регіонального управління – начальником штабу. Зважаючи на те, що свого часу був начальником Донецького прикордонного загону, з жовтня 2016 по листопад 2019 року знову проходив службу на східному кордоні, на посаді першого заступника начальника Східного регіонального управління – начальника штабу.

– Що особисто для вас було найважчим під час служби на сході країни?

– У 2014-2015 роках, коли угруповання «Кордон» прикривало ділянки, суміжні з російською територією, ми зазнали дуже багато втрат. Лише за липень-вересень загинуло 32 прикордонники. Відправляти домовини з тілами хлопців – відважних, мужніх – це невимовний біль. І непоправний.

– Яким правилом керуєтеся в житті?

– Не здаватися! Як у цивільних буднях, так і у військових, є чорні та білі смуги. У військовослужбовців часто трапляється: ось ти на високій посаді, на виду, аж тут треба все різко змінювати. Тоді з’являються, як, мабуть, і в кожної людини, тривожні думки, сумніви. Багато хто приймає рішення завершити кар’єру.

Не варто здаватися. Бо навіть найскладніші ситуації готують для нас щось позитивне. Треба лише пройти ці випробування, і попереду відкриється щось нове.

– Чи були у вашому житті моменти, про які довелося шкодувати?

– Мабуть, ні. Точно – ні. Молодості, знаємо, більш властива рішучість, відчайдушність. У зрілості опираєшся на досвід, рішення твої виважені, розсудливі. Та ні в молодості, ні в зрілому віці у мене не було причин шкодувати, що зробив щось не так.

– На посаді ректора, що хотіли би реалізувати для академії?

– Я дуже вболіваю за завтрашній день нашого закладу, за престиж Хмельницької академії. Тим паче, що стільки відомих особистостей навчалося у цих стінах. Серед них – голова Держприкордонслужби України, голова управління Державної охорони. Випускники академії – три народних депутати України. І загалом у будь-якій точці держави, через наших випускників, ми пропагуємо Хмельниччину. Цей високий рівень намагаємося ще більше підвищити. Зараз в р академії склався дуже хороший колектив, також залучаємо офіцерів з кордону, вже у прибуло понад двадцять викладачів, які мають бойовий досвід на сході України. Це практики, які зможуть дати необхідні знання курсантам.

Попри карантинні обмеження, запроваджені у закладі, ми не згортаємо практичних занять. На польовому навчальному центрі створюємо аналоги облаштування всіх кордонів України. Курсанти, безперечно, отримають корисні знання. В останні роки приділяємо значну увагу матеріальній базі. Це – ремонт корпусів, гуртожитків для курсантів. Тут, до речі, створені хороші побутові умови – постійно гаряча вода, душові, інше.

Зазначу, 108 офіцерів отримали службове житло в академмістечку, невдовзі планується здача ще 36 квартир. У цьому році виділено майже 13 мільйонів гривень для обладнання навчальних кафедр, для поліпшення спортивної бази. Завдяки сприянню Хмельницької міської ради вдалося збудувати футбольне поле з сучасним покриттям.

Виношуємо задум на території академії звести пам’ятник загиблим прикордонникам і воїнам АТО/ООС. Це – вияв людяності, поваги, шани до наших героїв і великий урок патріотизму для курсантів. Це – пам'ять про полеглого генерал-майора Момота, і про батька одного з наших першокурсників, котрий врятував життя молодого побратима ціною свого, і про сотні інших героїв. На їхніх прикладах треба навчати молодь. Дуже хочу, щоб після закінчення каденції на посаді ректора я міг гордитися нашими випускниками.

– Радилися з вами сини, обираючи професію військового, чи, може, самостійно приймали рішення?

– Вони виросли в сім’ї військових, бо ж і дружина моя була військовослужбовцем. Прикрощі, радощі, труднощі, пов’язані з професією, були на їхніх очах. Проте заняття батьків, як правило, має вплив і на дітей. Так і в нашій сім’ї. Сини вирішили, що хочуть служити, але нашої поради теж питали. Це – серйозний крок і треба все добре зважувати. Один нині служить у Могилів-Подільському прикордонному загоні, другий – в Житомирському. Обидва вже не раз змінювали місце служби. Їм притаманне почуття обов’язку, відповідальності, готовності допомогти. І мене як батька це радує.

– А про що мріється генерал-майору Олександру Луцькому?

– У теперішній складний час мрії та бажання пов’язані з тим, щоб рідні були здорові. Щоб швидше прийшов в Україну мир. Дуже хочу, щоб випадало більше можливості відвідати маму. Коли повертаєшся в рідне село, до найріднішої людини, то ніби усі тривоги, незгоди відступають…