«Подільські вісті» він пам’ятає ще змалку, коли не вмів читати, а газета називалася «Радянським Поділлям». Хлопчина завжди старався першим вгледіти, коли ж листоноша принесе до хвіртки численну періодику, яку передплачувала сім’я в рідному Підлісному Олексинці, що на Городоччині, аби врочисто внести до хати. «Навіть у важкі дев’яності батьки віднаходили кошти, аби за усталеною сімейною традицією передплатити обласний часопис», — пригадує.
Доля, як і належить, стрімко біжучи циферблатом літ, внесла в його життя свої прекрасні корективи, нагородивши чудовою дружиною, подарувавши двох синочків, наділивши достойною професією, виокремивши неординарними здібностями, вміннями та талантами, зробивши відомим, прищепивши глибокий патріотизм та громадянську активність… Серед незмінного залишилися «Подільські вісті», на сторінках яких нині головний спеціаліст відділу освіти, молоді, спорту, культури і туризму Меджибізької громади, історик за фахом і покликанням популяризує історико-культурні пам’ятки, ексклюзивні родзинки, неймовірно трудящих людей, співочі колективи й казкові краєвиди. Сергій ЩУР переконаний, що, маючи такий потенціал, громада, яка вже стала йому рідною, приречена на успіх.

Змалку хлопчина мріяв-планував стати бухгалтером, економістом чи, як нині модно казати, айтішником: мама, вчителька математики, прищепила любов до точних наук. Проте вчителька історії ЗОШ №4 міста Городка Галина Бендаревич, куди пішов у 10-11 класи, залюбила в свій предмет, так зацікавила-полонила історія, що кожного наступного уроку історії він чекав з нетерпінням. Тож вибір професії уже був очевидним. Після закінчення історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Сергій працював науковим працівником у відділі охорони пам’яток історії та культури у Хмельницькому. Опісля — навчання в аспірантурі. Ніби вчора, хоч збігло вже сім літ, біля пам’ятника семи культурам освідчився першого травня найкращій дівчині у світі (з Діаною, студенткою філологічного факультету, яка так захоплено розповідала про Булгакова і Кінга, познайомився у потязі, їдучи з виснажливої конференції додому). Якою ж зворушливою була та мить: друг потайки приніс червоні троянди, з якими Сергій трепетно промовляв слова, що диктувало закохане серце, не могла стримати емоцій й пара туристів-китайців, вони не розуміли української, та мова кохання — у світі одна. У День Святого Миколая цьогоріч привезли з пологового Діана й Сергій Щурі чотирирічному синочку Олександру братика Максима.
…Було велике бажання працювати в рідній Городоцькій громаді, але вибір впав на Меджибізьку — тут народилася їхня молода сім’я, тут проживають. «Мої батьки теж за направленням прийшли працювати в село за три десятки кілометрів від рідного, — пригадує Сергій Анатолійович. — Проте вони з перших днів тут не були чужими. Батько попервах працював заступником голови колгоспу, згодом головним агрономом, тричі обирали його земляки головою села. Меджибіж, містечко, де народилися мої діти, звідки моя дружина, звісно, мені рідний». Хоч недовго на Летичівщині, цей енергійний, небайдужий, активний, креативний, сповнений любові до України і українського, залюблений у історію і краєзнавство молодий чоловік, полюбився краянам і заслужено користується їхньою повагою. Із завклубами і аматорськими колективами величезну увагу приділяють розвитку культури. Із бібліотекарями домовилися цьогоріч передплачувати лише україномовну періодику. Отаман учнівської молоді, він пропагує юним козакам любов до рідного краю і прищеплює справжню козацьку міць. «За болохівською теорією, козацтво походить із міст Болохівщини, отже — Меджибіж — козацький край», — стверджує історик.
Красу й ексклюзивність Меджибізької громади Сергій Анатолійович не раз висвітлював у ЗМІ, почасти організовуючи журналістські прес-тури до рідної ОТГ. Фотоконкурс «Меджибіж — містечко біля Бога» — його проєкт. З-понад трьох сотень світлин професійне журі виокремило 32 найкращих, що згодом оживили коридори і кабінети Меджибізької селищної ради.
Саме Сергій Щур розробив програму розвитку туризму в громаді. Його заслуга — туристичне знакування Меджибожа: і туристично-інформаційний пілон біля фортеці (гранд від Британської ради), й дизайнерські вказівники у центрі, встановлені на грошовий приз за сьоме місце у конкурсі «Неймовірні села України», заявку на який складав. «2020-ий став для нас Роком туризму, — розповідає герой нашої оповіді. — Видано два путівники (про які «Подільські вісті» писали, — авт.), відзнято чимало промороликів, продовжується реставрація та подано до Державної агенції розвитку туризму пропозиції щодо реставрації інших пам’яток. Завершився конкурс на кращий архітектурний проєкт парковки біля фортеці, де, окрім паркоматів, будуть туристично-інформаційний центр, сортувальні сміттєбаки, лавочки…».
У найближчих планах Сергія Щура — відкриття туристично-інформаційного центру і, обов’язково, організація мережі зелених садиб, щоб Меджибізька громада стала справжнісіньким туристичним магнітом. «Маючи такий потужний потенціал, ми не маємо права його не використовувати, адже, як каже мій науковий керівник дисертації: «Скромність — пряма дорога до забуття». Гріх приректи на забуття здобутки прадідів. Вміло розвинувши туристичну галузь, ми станемо найуспішнішою громадою».
Сьогоднішнього вечора, вдягнувши вишиванку (у ще зовсім юної родини Щурів є своя новорічна традиція — зустрічати його у вишиванках. Минулоріч, до слова, Сергій Анатолійович зайняв перше місце в області у конкурсі за фото у вишитій сорочці), під бій курантів Сергій Анатолійович загадає те, що неодмінно збудеться: і мир Україні, й здоров’я родині, й сталий розвиток та стрімкий успіх Меджибізькій громаді. І про все це неодмінно напишуть «Подільські вісті».