Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1470

Коли щодня список загиблих на Донбасі поповнюється десятком чи більше прізвищ, відчуваєш таку розпуку, що словами годі передати. Коли бачиш зчорнілу від горя матір, яка божеволіє, бо щойно поховала свого сина, готовий, здається, на все, аби лиш спинилися ріки крові, перестали гинути діти, батьки й брати, аби нарешті закінчилася ця велика біда…
Скільки, скільки нас має загинути, аби нарешті знову запанував мир?! «Вантаж-200» нині стає все більш звичним явищем. Тому й зрозумілий, зрештою, відчай матерів і дружин, яким доводиться проводжати своїх синів і чоловіків на війну. Тому й падають вони, голосячи, на дорогу перед автобусом, який везе мобілізованих. Бо бояться, бояться їх втратити.
А втрат усе більше. В нашій області немає нині практично жодного району, куди б не прибував скорботний вантаж. Героя ховають у землю, а матері залишаються без синів, дружини — вдовами, діти — сиротами. Пекельне й непоправне горе матері, важка доля вдови, і сумна, до крику болісна сирітська доля, без батьківського плеча і його великої любові…

Саша всюди був першим
На Хмельниччині уже майже п’ятдесят родин втратили батька, свого захисника й надійну опору. В Олександра Попова з Мартинівки Хмельницького району залишилося дві донечки. Старшій, Маші, нещодавно шістнадцять виповнилося. Меншій, Катрусі, незабаром п’ятнадцять буде. Тато їх дуже любив і дуже пишався ними, красунями своїми. Вони дружно жили. Вони часто, практично щоліта, їздили відпочивати на море. Ніби заздалегідь відчували, що недовгим буде їхнє спільне родинне щастя…
Гроші їм давалися нелегко. Бо в селі нині роботу важко знайти, тож заробляли, де тільки могли. Сашині золоті руки вміли усе й усім все робили. Будували, ремонтували, криниці чистили, сади садили. Разом із дружиною Світланою їздили на заробітки до Москви. Минулого року Саша повернувся звідти якраз перед Великоднем. Ще чимало роботи зробив біля їхньої хати, яку вони купили колись і дбайливо доводили до пуття.
Повістку отримав 30 липня. І вже 2 серпня поїхав у Мукачеве на підготовку. Через місяць був на Луганщині.
— Служив він біля Станиці Луганської, — розповідає Світлана. — Передзвонювалися. Днів через десять дзвонить і каже, що везуть їх у таке місце, звідки подзвонити не зможе: там земля горить. Це було в суботу. У неділю не дзвонив, але ще був живий. І в понеділок (15 вересня) не дзвонив — уже загинув. Мені аж в середу повідомили. Чекаємо, чекаємо —не везуть його додому. У п’ятницю вже люди на похорон збираються, а його ще не доставили. От тоді люди й збунтувалися і перекрили дорогу з Хмельницького на Чорний Острів: чому нашого героя не везуть?!? Через дві години літак з його тілом приземлився у Старокостянтинові…
Нам дуже важко без нього, він був доброю, милосердною людиною. Завжди хотів усім допомогти. Навіть його однополчани приїжджали, то розповідали, що Саша всюди був першим, нічого не боявся. Він і на війну пішов, сказавши: «Як не я, то хто?».
Навчався у духовній семінарії
І тепер Світлана з дочками залишилися самі. І хто тепер захищатиме сім’ю загиблого захисника Вітчизни? Хто прийматиме мудре батьківське рішення, хто пригорне своїх дітей, скаже їм любляче слово, розкаже і порадить, як правильно зробити? Як не батько, то хто? А хто дружину підтримає, заспокоїть і пожаліє? Як не чоловік, то хто?..
Держава виплатила обіцяну допомогу родині загиблого. Світлана з дочками отримали свої частки і прийняли єдино правильне рішення: придбали у Хмельницькому маленьку однокімнатну (на більшу не вистачило грошей) квартиру. У ній можна жити вже зараз, але дівчатка ще вчаться у Чорному
Острові в школі, та й їм усім хочеться
подовше бути тут, у цій хаті, де все ще дихає їхнім татком і чоловіком. Гірка іронія долі: своєю смертю Олександр заробив для дітей оце житло в обласному центрі, на яке вони б не спромоглися протягом усього свого життя.
А далі що? Ось цього року дівчаткам треба вступати кудись після школи. Маша, приміром, хоче бути перукарем (ще в другому класі підстригла себе коротко, щоб бути схожою на тата). Катя ще не визначилася. Але сестри хочуть вчитися разом, то й обиратимуть таку професію, щоб подобалася обом. До речі, нещодавно планами дівчаток поцікавилися… звісно ж, не хто інший, як волонтери. І запропонували отримати освіту в Польщі.
Це, певно, теж знак, бо Олександр в юності навчався у духовній семінарії в Польщі. Він її не закінчив, бо приїхав на канікули додому й зустрів тут свою Світлану. А ксьондзу одружуватися не можна, тож на останній курс він уже не повернувся. Бездоганно знаючи польську мову, Саша весь час був перекладачем, коли до них у костел хтось приїжджав з Польщі. Він був доброзичливим до всього світу, світлою і щирою людиною. Він не любив фотографуватися, тому Світлані було важко відшукати його фото, на якому би він був крупним планом. Але мені запам’яталася його усмішка на одній із фотографій: юного й щасливого семінариста, в якого попереду довге життя. Чому, власне, його щастя було таким нетривалим?..
«Невже у чиновників такі серця загрубілі»
До речі, повернемось до волонтерів. З родиною Попових тісно співпрацює представник благодійного фонду «Волонтери Поділля» Леся Герасимчук. Їхній фонд опікується ще й іншими родинами, здебільшого з міста Хмельницького та Хмельницького району. Більше сімей, каже Леся, вони фізично охопити не в змозі. Так-от, найстарші серед їхніх діток якраз сестри Попови, а наймолодшим — Кирилку Величку та Данилку Лукашуку — нема ще й двох рочків.
Всього їх сімнадцятеро. Ними й опікуються волонтери. Саме вони інформують родини про те, де можна дітям пройти реабілітацію чи відпочити. Усе, що пропонують українські та закордонні громадські організації, до послуг дітей, батьки яких загинули в АТО. Торік возили діток у Карпати, в Грузію, на Різдво — у Чехію. Найближчим часом знову плануються поїздки в Карпатські гори. Дуже гарно вітали дітей з днем святого Миколая і Новим роком. Вдалося залучити багатьох людей, підприємців, які охоче допомагали організаторам. Волонтери щиро вдячні гуртовому складу “Чадо”, який подарував дітям різноманітні іграшки. І магазину “Сонях” за подаровані книги. І клубу “СВ”, який надав знижку на продукти харчування й безплатний вхід до “Скай-парку”, де дітвора чудово відпочила.
Волонтери надзвичайно багато роблять для бійців АТО, і для родин тих, хто загинув. Але не можуть, просто фізично не можуть охопити всі аспекти. Це по-перше. І, по-друге, так само фізично вони не можуть замінити у цій турботі державу, яка, наголошу, повинна бути для дітей загиблих своїх захисників особливо люблячою, як, власне, ні для кого, — справжньою матір’ю. А що маємо насправді?
З позитиву: допомога родинам загиблих виплачується практично усім вчасно (щоправда, є винятки, коли дружини чи батьки загиблих добровольців ніяк не можуть пробити бюрократичну чиновницьку стіну й добитися визнання їх учасниками АТО: у нашій області це загиблий боєць “Правого сектору” Володимир Величко). Всі родини мають 50-відсоткову знижку з оплати житлово-комунальних послуг. Діти отримують пенсію за втратою годувальника. Оце й, власне, й усе. А в повсякденному житті якраз і розпочинається найцікавіше (той самий негатив), коли мало не на кожному кроці доводиться щось доказувати, “вибивати” тощо. Приміром, практично неможливо отримати для дітей посвідчення: Міністерство соціальної політики не видає бланків, але наполегливо радить вдовам добиватися їх за місцем проживання. Зрештою, чого гріха таїти, розповідає Леся Герасимчук, пільги теж оформляються часом непросто. І справа навіть не в бюрократичній тяганині, а в суто людському ставленні чиновників до вдів. Якщо це, звісно, можна назвати людським, коли одній вдові при оформленні пільг на оплату електроенергії прошипіли: “Скільки вас тут, АТОшників, розвелося!” “Невже у чиновників такі серця загрубілі?” — тремтить голос Лесі.
До батька...
Не варто, думаю, зараз моралізувати про громадянську свідомість, про совість, хоча б про людське співчуття. Кожен з часом отримає те, що заслужив. Як, зрештою, час розставить усі крапки над “і” й засвідчить, хто ж все-таки так прагне знищення українців, патріотично свідомих, сміливих і вільних людей... Атож, усе це зробить час. А поки що... Поки що маємо війну, ховаємо своїх загиблих синів. Велика біда, коли діти їхні залишаються сиротами. Та не менша біда, коли гинуть зовсім молоді, неодружені, і їхні діти ніколи уже не народяться. Так само, як і в тих вісімнадцяти- й двадцятирічних хлопців, яких кастрували “кадировці” (за повідомленнями ЗМІ). Від цієї інформації кров холоне у жилах, і піднімається почуття такого великого справедливого гніву, який, здається, спопелити може усіх ворогів. Вони, вороги, його, власне, й бояться, бо знають, що правда завжди перемагає.
І переможуть наші бійці. Ми нині їх, фронтовиків, називаємо героями. Вони справді герої. Адже захищають нас з вами і готові віддати за нас життя. Священослужителі кажуть, що, згідно з християнським світоглядом, віддати власне життя заради іншої людини — то вияв найбільшої любові: “Немає іншої любові, як та, коли хтось віддає своє життя за інших”.
Олександр Попов, колишній семінарист, як ніхто, добре знав це. П’ятнадцятого числа кожного місяця його дружина Світлана, донечки Маша та Катруся ідуть до батька на могилу. Вмиваються слізьми, розповідають йому, найріднішому, як важко їм живеться без нього... Підходять до могили ще одного героя, ще одного Олександра — Пасічника. Вони, земляки, удвох поховані на алеї Слави, молоді сильні чоловіки, справжні українці.
Десь кілька місяців тому Катя Попова випадково почула по телевізору голос тата! І побачила його в окопі. А потім — в автомашині. Батько їхав з іншими бійцями і спокійно сказав: ”Давайте помолимося...” Вона не знає, куди вони їхали, і коли в нього поцілила ворожа куля. Їй просто стало тепло від татових слів, ніби він ось тут, з нею поряд, і, як і раніше, надійно її захищає...
Давайте помолимося. Усі разом. За вічний спокій Олександра Попова. І Олександра Пасічника, й інших загиблих. І за бійців, які нині воюють, — аби вбереглися від смерті. Поверніться додому. Ми вас дуже чекаємо. І виявом найбільшої любові для нас буде ваше повернення.