Мар’яна Сенчук та Микола Фрединський, співзасновники Благодійного фонду «Мир та Добро», забігли до редакції напередодні Новоріччя буквально на секунду: дуже поспішали, адже стільки ще мусили встигнути. А до обласного центру з рідної Деражні звично приїздили у справах волонтерських: нагороди треба виготовити військовим (тим важливо, що їх цінують), подарунки придбали дітям захисників і тим, хто з вікон своїх бачить війну, замовлене нашими захисниками на передову шукали...
Нещодавно вони вкотре повернулися зі сходу. З невимовним болем, але й неабиякою гордістю показували на своїх телефонах світлини тих, кому завдячуємо, що можемо спокійно святкувати новорічні і Різдвяні свята, і чути-знати про війну від волонтерів чи з телепередач. Скільки в тих телефонах жахіть: руїн, що колись були населеними пунктами, у яких вирувало щасливе життя, величезних вирв, що назавжди осиротили вкраїнські родини. Скільки у них дитячих очей, що передчасно подорослішали. Скільки в них смутку, скільки в них пекла, що катком щоразу проходяться по серцях, неабияк виснажуючи і виливаючись непомірною втомою! Але вони не зупиняться, аж до Святої Перемоги, адже саме волонтерів називають військові каменем, на якому, без перебільшення, тримаються наші захисники.
За кожною цифрою – долі й життя
«Суха офіційна статистика, – сумно констатує Мар’яна Сенчук. – А за шість років нестерпного болю загинуло понад 13 тисяч захисників. За кожним – осиротілі батьки, родина, діти. В нас, на Деражнянщині, війна забрала батьків у 13 дітей. А скільки сиріт в Україні! Війна ж продовжує криваві свої жнива.
Ви тільки вдумайтеся: 29500 – 33500 поранених. А це шпиталь, важкі операції, безконечне очікування, чи вийде найрідніший з коми, сльози, розпач, реабілітація, і знову – на війну, чи вже додому. Контузії, поранення ще довго відлунюватимуть болем, але найнестерпніше болітиме душа, не підуть з пам’яті пекельні бої, втрати побратимів, будні в окопах, болоті, бліндажах… Найобразливіше, що дехто дозволяє собі називати таких хлопців заробітчанами! Але вони захищають нашу з вами землю. Хочеться, аби всі замислилися.
У ворожому полоні перебуває 251 українець. Ми вже знаємо, яких тортур зазнають полонені, уявити важко, що доводиться переживати рідним, які їх чекають. Зниклих безвісти 403: скільки за цими словами болю і плачів, чітко помножених на надію».
Вже не рахують вибухів
Кожної поїздки заїжджають волонтери в Піонерське, поблизу Широкіного, до дитячого табору «Ковчег», заснованого у 2016-му родиною з Києва Володимиром та Оксаною Завадськими, служителями християнської служби порятунку. З того часу подружжя з дітьми пережили чимало обстрілів, сьорбнули пекла. «Як батьки вони нині для восьми діток, які виїхали з-під обстрілів і живуть у таборі постійно, звідси ходять у школу, - розповідає Мар’яна Петрівна. Ці діти уже не рахують вибухів і звикли до пострілів. У цих братиків (жінка показує фото, – авт.) у 2015-му на міні підірвався батько: в ту фатальну мить обробляв трактором город…
Дитячу втіху, коли ми приїжджаємо, – втирає сльозу волонтерка, – словами не передати. Вони радіють кожній дрібничці, обіймають, пригортаються, а в очах такий дорослий глибокий сум – війна. Кожен ранок у «Ковчезі» розпочинається з молитви, читанням Святого письма. Дітки цінують піклування Господа про них. Найбільше чекають приїзду отця Миколи Лучинського з Хмельницького до їхнього костелу.
Після недільної святої меси, коли на спільному обіді дарували усім дітлахам солодощі, два веселі хлопчики з сумними очима попросили… прапор України. А ще дітки моляться про охорону для українських військових».
У війну можна надіслати трішечки тепла
Запитую у волонтерів, яка то за рахунком була поїздка на схід. «Двадцята, тридцята, та хто ж їх рахує, – посміхаються втомлено і категорично додають: – головне не здатися, не зрадити, бо там нас дуже чекають. – До різдвяних свят ми усі купуємо подарунки, готуємо святкові страви, і це добре. Але пам’ятаймо про військових, які святкують в окопах, діток, для яких війна – звичний будень. Можливо, знайдеться дрібничка-дарунок для них. Ми з радістю дамо адресу, куди можна надіслати трішечки тепла».
Традиційно зі сходу волонтери привезли подяки від військових і діток. І просили на шпальтах обласного часопису висловити найщиріші слова вдячності С. Шаповалову, В. Яглінському, А. Ковальчуку, А. Ковпаку, О. Лемищуку, О. Ткачу, О. Шеремету, Р. Денисюку. Особлива подяка отцю Миколі Лучинському, настоятелю костелу Царя Христа Всесвіту м. Хмельницького, який служить людям, дітям та військовим, несе слово Боже у їхні серця. «Низький уклін кожному, хто не втомлюється допомагати, аби наші поїздки відбувалися, – підсумували співзасновники Благодійного фонду «Мир та Добро». – Шана і вдячність тим, хто повернувся з війни. Сумуємо з родинами, яких осиротила війна. Давайте разом наближати таку святу Перемогу».
…Микола Фрединський і Мар’яна Сенчук поспішали. У них не змовкали телефони. Бо, окрім справ передсвяткових, вистачало сумних: в селі Радівці вдруге зламали і викрали прапори України та легендарної 80-ої бригади з могили захисника Дениса Мирчука. Такі ми різні, українці, хтось за Перемогу віддає життя, хтось – паплюжить святу пам’ять. Шкода.
Загадаймо у Святвечір Україні миру, а захисникам, волонтерам, усім, хто його виборює, – здоров’я.
Gismeteo 
