Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 665

У політичному, науковому, громадському житті Хмельниччини багато років він досить помітна особистість. Депутат Хмельницької обласної ради, народний депутат України, доктор наук з державного управління, професор, заслужений юрист України, представник України в Раді Європи – у цих коротких визначеннях відображення цілеспрямованої, наполегливої, плідної діяльності Віталія ОЛУЙКА. Окрім того, він багаторічний і вірний друг нашої газети, автор глибоких аналітичних публікацій у «Подільських вістях», а ще – надзвичайно цікавий співрозмовник.

– Віталію Миколайовичу, відверто кажучи, для багатьох хмельничан прикрою несподіванкою стало Ваше рішення не балотуватися у депутати до місцевих рад. Проте Ваше ім’я на слуху, Ви здобули високий авторитет серед людей – все це без сумніву зіграло б свою роль. Чому вирішили поставити крапку в депутатській діяльності?
– Я вдячний долі за дуже насичене життя, за те, що багато чого мені вдалося. На державній службі дослужився до найвищого рангу. Отримав дві вищі освіти, додатково навчався за кордоном – у Франції, Німеччині, Іспанії, Швеції. Захистив кандидатську і докторську дисертації. Підготував у Верховній Раді України 112 законопроектів. Тричі обирався депутатом Хмельницької обласної ради, десять років був представником України в Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи в Страсбурзі.
Проте рано чи пізно управлінець, політик досягне межі своєї компетентності. І тоді потрібно йти з «великої політики». Для себе вирішив, що такий час настав. Що далі? – запитаєте. Працюватиму на громадянське суспільство, готуватиму кадри для політики та державного управління, передаватиму їм досвід.
Я дуже ціную в людях правонаступність і спадковість. Коли можна сказати, що зробив усе, що міг, а ви в подальшому зробіть більше і краще.
– Проте зараз все частіше ми чуємо висловлювання про непрофесійність політиків. І рівень довіри до «нових облич» падає…
– Незважаючи на серйозні кадрові прогалини, в Україні є успішні люди, які створюють нову якість і культуру. Вони повинні крок за кроком рухатися вперед, здобуваючи освіту та набираючись життєвого досвіду.
Знаєте, що найбільше «дістає» в нашій політиці? Моралізм, настояний на подвійних стандартах, і лицемірство. Його стало надто багато. І він породжує брехливість всього нашого громадського життя. Тут збрехав, там злукавив, там прикинувся диваком…
Ви помічали – в парламенті наговорять таких дурниць, а чомусь соромно нам? А все тому, що потрапили вони туди, як «голий з конопель». Ні освіти, ні культури, ні досвіду..! Вся наша політика переповнена такими горе-політиками.
Я дуже хочу, щоб українці та Україна суттєво змінилися. Охайний вигляд, грамотна мова, розум, вихованість. Ось ці риси повинні завжди бути в моді! І якраз вони протистоятимуть вірусам популізму, некомпетентності, байдужості та фейкам, які заполонили Україну і які принижують людину, націю і країну.
– Ви якось висловилися, що високий патріотизм обов’язково має уособлювати в собі й любов до малої батьківщини.
– Так, і не перестаю вболівати за рідний Ямпіль на Білогірщині. Його історія тісно пов’язана з сусіднім Тихомлем. Це було містечко руських князів, засноване ще у Х столітті. Тут була збудована дерев’яна фортеця, де господарював князь київський Ізяслав Мстиславович, потім – Данило Галицький, а також король угорський Андрій.
Про Тихомельське замковище з Аріанською вежею я написав дві книжечки, у яких намагався донести історичну правду та привернути увагу до цієї перлини. І, звісно, почав добиватися на всіх рівнях, щоб відродити її. Першим етапом відновлення вежі стали протиаварійні роботи, проведені завдяки зусиллям депутатів обласної ради та Ямпільської ОТГ. І для мене, і для моїх земляків дуже важливо, щоб була збережена ця історична спадщина для нащадків, щоб її не стерли з лиця моєї малої батьківщини.
Свій рідний край я вважаю особливим, неповторним. А скільки життєвих історій, вартих книг, сценаріїв, зберігається у кожній сільській родині! Я дуже пишаюся, що є нащадком таких дивовижних людей. До прикладу, мій дідусь Федір пройшов з боями всю Першу світову війну, брав участь у Брусилівському прориві, Варшавській операції. З війни повернувся пішки. Пережив роки революції і громадянської війни, колективізації, голодомору, репресій, Другої світової. І, як не дивно, за 96 років життя лише двічі звертався до лікарів. А другий дідусь Петро був залізничником. Такого ідеального залізничного переїзду, який був у нашому селі, я не зустрічав. Крім того, до будинку, де жив дідусь Петро з бабусею Ольгою, сільська рада прикріпила табличку «Двір зразкового порядку»…
А бабуся моєї дружини – Ганна в 1946 році була заарештована за нанесення «вреда колхозному строю СССР путем присвоения пяти колосков пшеницы» та відправлена в один із таборів ГУЛАГУ в Іркутській області без права листування. Там і загинула. Цю історичну правду, яка дісталася нам від найрідніших людей, ми повинні зберігати та передавати дітям та онукам.
– До речі, де Ви познайомилися з дружиною?
– У Кам’янці-Подільському, коли навчався на механічному факультеті сільгоспінституту. Ці роки згадую з особливим піднесенням. Я був старостою групи, займався легкою атлетикою, мав честь супроводжувати олімпійський вогонь в естафеті Хмельниччиною. Грав на ритм-гітарі в ансамблі, працював асистентом на кафедрі.
Саме у місті моєї студентської юності закохався в майбутню дружину Ларису, студентку медичного училища. У Кам’янці народилися наші любі донечки Юля і Таня. Разом ми вже 40 років. Завжди кажу: якщо моя сім’я за мене, то яка різниця, хто проти мене?
– Знаю, нещодавно вийшла у світ Ваша книга під назвою «Об’єднатися і перемагати. Моя вікіпедія»…
– Вона стала підсумком певного життєвого етапу, що був насичений різними подіями, зустрічами, спілкуваннями, приніс мені певні висновки. У ній я вважав за необхідне згадати про тих людей, які відіграли в моєму житті вагому роль, завдяки яким я мудрішав, набирався цінного досвіду. Це люди, які стрілися на моєму шляху з перших днів роботи в рідному Ямполі, на посаді головного інженера колгоспу «Червона Зірка». Мені пощастило працювати з сильними керівниками і багато навчитися в них. Правда, не судилося стати головою колгоспу, як пророкували мої наставники, бо пішов на комсомольську роботу. Дуже багато людей – професіоналів, патріотів з комсомолу стали політиками, дипломатами, державниками. Про цей період – теж багато спогадів, вражень, які виклав у книзі. Розповіді про відомих особистостей, які впливали на хід історії, на долю Хмельниччини, і з якими довелося зустрічатися, також знайшли у ній місце. Про наш Хмельницький університет управління і права, ректором якого я був, про наукову спільноту, про кадри, про сучасну політику і політикум, про Україну – мої роздуми, мої відчуття.
Це і справді моя вікіпедія, яка, можливо, й іншим дасть відповіді на чимало запитань, або ж стане для когось підтримкою чи натхненням. Та головна ідея, що пронизує мою вікіпедію: хочу, щоб українці об’єдналися та перемогли. Нації, які знають собі ціну, завжди виборюють свою історію. Якщо не будемо знати хто ми, – зникнемо.
Дуже влучні слова Ліни Костенко: «Ні честі, ні мови, ні згоди, самі лише смутки і пні. Коханий мій рідний народе, ти збудешся врешті чи ні?!». Тож я дуже хочу, щоб українці відбулися як великий і непереможний народ.
– Віталію Миколайовичу, 2 січня Ви відзначили свій ювілей. «Подільські вісті» щиро вітають Вас. Бажаємо, щоб задумане неодмінно збулося. Щоб радість звершень, досягнень супроводжувала многії літа.
– Дякую. Один мудрий чоловік говорив, що неважливо, скільки є років у твоєму житті, а важливо, скільки життя у твоїх роках, скільки справ за плечима. Тому намагатимуся й надалі насичувати своє життя добрими справами.
З кожною хвилиною у нас більше минулого і все менше майбутнього… Тому цінуймо, друзі, своє сьогодення. І не будьмо байдужими до того, що може змінити його.