Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 567

В дитинстві мені здавалося, що вона ніколи не втомлюється і не спить, бо постійно була зайнята: і чималому господарству лад давала, й городи порала, й хатні-кухонні справи виконувала на відмінно, зваливши на тендітні плечі й жіночу, й чоловічі роботи – прирекло небо на вдовину долю. Я була переконана, що немає у світі питань, на які вона не знала відповідей, проблем, шляхів розв’язку яких не підказала б. А на вустах завжди була лагідна посмішка і… пісня.

Чули б ви, як вона співає, скільки знає пісень, легенд, бувальщин, на кожну ситуацію прислів’я знайдеться – справжнісіньке джерело народної творчості! А ще – я була переконана, що в неї багато дітей (завжди з’їжджалося стільки рідні) і що вона – мама моєї мами. Хоч насправді у неї одна донька, єдина внучка і один правнук. Просто велике серце справжньої Берегині завжди об’єднувало родину, огортало всіх любов’ю. І коли трагічно загинув її рідний брат (моєї мами батько), а згодом і його дружина, вона підтримувала чотирьох сиріт, як могла, і весілля їм справляла, й проводи. З тримісячного віку, оскільки батькам потрібно було продовжувати навчання на фізматі Кам’янець-Подільського педінституту, мене по черзі, так би мовити вахтовим методом, бавили дві найкращі у світі бабусі: Марія (до неї мене везли в Білогородку на Ізяславщину), і Меланія (з Вербки-Мурованої, що на Ярмолинеччині). Саме у хаті бабусі Маланки, де завжди піч дихала свіжоспеченим хлібом, я зробила перші кроки.
Цьогорічне свято Маланки подарувало Меланії Кузьмівні Маціборі 98 день народження. Це – згідно з паспортними даними, а ось знайдені нещодавно її онукою інші документальні записи стверджують, що вона народилася в 1920-му, отже, – нині бабусі 101. Це свято – справжня родинна традиція, яка збирає за урочистим столом усю велику родину, з’їжджаються звідусіль племінники, внуки, правнуки. А вона про справи кожного розпитати хоче, за кожного з нас вболіває, кожного огортає молитвою. Бабуся обов’язково колядує – такі колядки знає лиш вона. Богу дякувати, пам’ять не підводить, хоч тіло вперто здає позиції: не бачать очі, не слухаються ноги, зморшки рясно зорали чоло, іній вибілив коси.
«Скільки ж довелося пережити», – бабуся зітре з вицвілих очей гірку сльозу, як підсумок літ, що злетіли, як день, і знову, мов сторінки найціннішої книги, бігцем пролистає зболене. Вона була найстаршою з шести дітей у родині, яку (така була несправедлива віха в історії) визнали куркулями, бо ж важко трудилися біля п’яти гектарів землі, тримали свині, вівці, дві корови, пару коней. «Забрали геть усе, худобу, реманент, – пригадує. – Батько, загнавши до колгоспу коней з возом, бороною, драпаком, повернувся лише з батогом, гарним таким, плетеним. Сів біля хати й заплакав: «Віддав коні і важки, а сам пішов навпрошки». Батьки пішли до колгоспу. Змалку за трудодні, за сімдесят грамів хліба на день трудилася й Маланка. «За маму в поле ходила, за себе, і за всіх грішних, – сумно зітхає. – Прийдемо ввечері втомлені з поля, наробимо верету перевесел – і гайда у поле, всеньку ніч снопи в’язати, а на ранок – знову до праці. …А як узяли вже мене дояркою – легше стало».
Дівчатко дуже хотіло вчитися, легко давалася наука. Проте закінчила лише п’ять класів. Взимку, розповідає, на ногах тоненькі черевички, тож до школи занесе на плечах батько, а назад – до того часу вже люди стежку протопчуть. Не йде з пам’яті, як тато довго хворів, і зовсім молодим пішов у засвіти: «Лежав, уже й не підводився, аж раптом встав, вийшов на вулицю, оглянув усе. «Шкода», – промовив, впав на ліжко і залився останніми сльозами. Як нині бачить бабуся землю, що рухалася: «У голод люди так вмирали, де йшли – падали. Викопували рови, присипали їх, а деякі ще живі були – земля ходором ходила». Як вижили тоді, одному Богу відомо. А у війну вона поля засівала: «Тоді у селах лиш старі і малі позалишалися, а ниву треба було обробляти, орали кіньми, волочили й сіяли коровами. Я з коровою ходила… Аж ноги полопали». Болить їй нинішня війна, щоднини молиться за мир, бо не зі слів знає, що то за пекло.
Перед Святим Вечором лютої морозяної зими ходило дівча, обмотавши полотнинкою ноги, до Шарівки за вісімдесятиграмовою склянкою цукру до куті, смак якої, зі сльозами вперемішку, пам’ятає досі.
…Коханий Яків помер у 25-річному віці, залишивши дружину з чотирирічною донечкою. Заміж більше не виходила, справжнє кохання раз на віку трапляється. Допомагала донечці виховувати онучку, якій теж довелося зростати без батька, а згодом – бавила правнука, найбільшу у світі гордість. Вона завжди багато і важко працювала, не цураючись жодної роботи.
«Я пережила, діти, голод, війну, безгрошів’я, коли не було у що взутися і що зодягти, а зараз – зараз добре жити, лише здоров’я уже нема», – зітхає іменинниця і вже звично закликає цінувати кожну мить життя, поважати родину, збиратися разом на свята, підтримувати одне одного, шанувати традиції.
Дорога наша Берегине, низький уклін за ваше велике серце, за доброту, за людяність, за мудрість, за допомогу і підтримку, за молитву і пораду. Нехай Всевишній буде щедрим на ваші зими.