Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 592

Вона невимовно сумує за сином. Чекає з нетерпінням тієї хвилини, коли почує у телефонній трубці його голос. Переживає за рідних, знаючи, що через далекі відстані і переживання, і сум особливо пекучі. Проте відмовитись від шляху, який обрала свідомо, теж не може. На війні Ольга Копець із 2014-ого.
Здобувши освіту юриста, вона, напевно, могла би пошукати роботу в затишному офісі, в спокійній обстановці. Проте прагнення дівчини були зовсім іншими.
Я з дитинства мріяла працювати або в поліції, або бути військовослужбовцем. І коли отримала диплом юриста, насамперед «цілилася» на службу в поліції. Та мене – забракували, не пройшла за конкурсом. Зате знадобилася в армії.

Бойовим характером, не властивою дівчатам упертістю Оля вирізнялася вже з дитячих років. У школі, як не дивно, завжди ставала на захист молодшого на майже півтора року брата, якщо помічала бодай натяк на його образу. Однолітки називали її безстрашною, і щоб бути такою, вона гартувала і тіло, і дух.
– Частину рис свого характеру я взяла від батька. А брат більш подібний на маму. Батько мій, Віктор Володимирович, газозварник. А мама, Наталія Віталіївна, працювала в колгоспі. Нині вона дуже допомагає мені у вихованні сина. Своїх рідних безмежно люблю…
Саме ця любов змусила її дослухатися до прохання батьків залишити військову службу і повернутися до мирного життя. Було це після контрактної служби у запорізькій бригаді. Тоді й благали, вмовляли її рідні не повертатися на війну. Пройшовши вишкіл «учебки», Оля разом з іншими бійцями впродовж трьох років несла службу в зоні АТО.
«Моє серце не витримає цих переживань», — казала їй мама. А вона вже не бачила себе у цивільних буднях.
– Можливо, для когось це і дивно, але серед таких же, як і ти, бійців, почуваєшся зовсім інакше. З ними простіше, легше. Там немає лукавства, заздрощів, підступності, зверхності. І хоч з ким спілкуєшся – начальником штабу, командиром бригади, простими бійцями – ми розуміємо, чуємо одне одного. Усіх їх називаю «мої братики».
Ця атмосфера братерства, ця підтримка, взаєморозуміння, які відчуваєш щодня, набагато вища для мене ніж бездіяльний спокій, ніж людські «ігри», — каже Ольга Копець. – Ми всі ходимо під Богом, і нещастя, біда може чекати будь-де, не лише на війні. Я таки переконала батьків, що моє місце там, де відчуваю свою необхідність, де від мене буде користь. На цій війні кожен з нас розуміє, що захищає своїх дітей. Кожен хоче, щоб сім’ї жили в мирі та спокої. Особисто я дуже хочу, щоб мій син Яро-слав гордився своєю мамою…
І Ольга знову підписала контракт на військову службу, тепер уже — з тернопільською бригадою. І знову — на схід. Там і познайомилася з Любомиром. Перед обличчям страшної небезпеки вони раптом зрозуміли, що надзвичайно дорожать одне одним, що зможуть стати опорою одне одному на все життя. Після попереднього гіркого досвіду Ольга серцем відчула, що саме такого батька шукала для свого Ярославчика.
Тепер вони живуть у Тернополі, мешкають у гуртожитку. І коли вдається зібратися разом, ці момент вважають найщасливішими. В період шкільних канікул Ярослав відпочивав у бабусі й дідуся, в Мирівці, на Волочищині.
— Онук – наша втіха, розрада, наша велика радість, — каже Наталія Віталіївна. — І донькою своєю ми пишаємося. Вона єдина в нашому селі жінка, яка служить у Збройних силах України. Приємно, що її добрим словом згадують на всіх сільських урочистостях. Для нас, батьків, така увага надзвичайно приємна. Згадають нашу Олю, і таке піднесення відчувається.
Не так багато молодих жінок відважуються йти на війну, ризикувати життям, довгими місяцями не бачити рідних. А вона пішла на це…
Нині Ольга Копець разом зі своїми побратимами за шість кілометрів від лінії розмежування з ворогом. У короткій телефонній розмові розповідала, що щойно її змінили в наряді, і вона поспішає на кухню допомагати у приготуванні вечері. Хлопців, мовляв, багато, і допомога кухарям завжди потрібна.
А днями, додає, всі вони згадували полеглих у Донецькому аеропорту, українських кіборгів. Разом зі священнослужителем молилися за упокій душі відважних хлопців, запалили свічки на вшанування пам'яті про них. Ці воїни є прикладом стійкості, мужності, патріотизму для кожного, хто і тепер протистоїть окупантам. Для кожного, хто чекає з війни рідних. Для кожного, хто збагнув величезну цінність миру.