Житель  села Шустівці, що на Кам’янеччині,  Сергій Михайлович (ім’я змінено з етичних міркувань) – звичайний сільський трудівник, на  долю якого випало чимало важких   випробувань. Пенсію, як і більшість сільських трударів, заробив мінімальну. Та все було б нічого, але підкачувало здоров’я, не склалось із сім’єю. Тож у  пенсійному віці не мав ні жінки, ні дітей,  жив у давно неремонтованій, яка взимку днями могла не опалюватися, хаті. Дати собі раду йому було ой як нелегко.

І хто знає, як би склалась подальша доля чоловіка, якби на допомогу не прийшли далекі родичі, працівники сільської ради. Вони й порекомендували йому, вірніше, вмовили, вдавшись до певних хитрощів,  погодитися поселитися у Черчецький будинок-інтернат для людей похилого віку, що на Чемеровеччині, адже були начувані про цей заклад як про один з кращих в області. Допомогли йому зібрати та оформити для нового місця проживання усі необхідні документи. Не минуло й місяця, як пенсіонер  успішно адаптувався до діючих  правил та умов,  знайшов нових друзів, перестав відчувати себе самотнім, зникли відчай і безвихідь.
– Наш будинок-інтернат існує з 1957 року, і за цей період він дав притулок  не одній сотні подолян, які через певні причини на старості залишалися сам на сам із проблемами здоров’я, безліччю побутових труднощів, –   розповідає директор закладу Олександр Пелехацький. – Ось і  наразі у нас перебуває 76 людей літнього віку з різних районів області, яким складно дбати самим про себе й перебування їх тут стало рятівним містком, аби знову відчути себе в колі  однодумців, котрі стараються підбадьорювати один одного, підтримувати.
Свого часу мені довелося побувати і в подібному будинку-інтернаті села Довжок,  який ось уже десятий рік очолює Галина Желізник, педагог за фахом. Насамперед, що впало у вічі, це охайні житлові приміщення для їхніх мешканців – як людей похилого віку, так і інвалідів.  
До прикладу, лише позитивні відгуки можна почути і про роботу  Китайгородського будинку-інтернату для людей похилого віку та інвалідів. За інформацією її директора Наталії Базюк,  ветерана соціальної служби, сьогодні ця установа стала для 45 пенсіонерів  другою рідною домівкою.    
А ось близько двох десятків кам’янчан поважного віку та особи з інвалідністю знайшли прихисток у міському центрі соціального обслуговування  «Турбота».  За словами його керівника Валентини Солодковської, її підопічні живуть повноцінним життям та перебувають під постійним наглядом фахівців.
Як поінформувала  очільниця відділу організації діяльності стаціонарних установ  та надання соціальних послуг департаменту соціального захисту населення обласної державної адміністрації Наталія Мамрега, нині на теренах Хмельниччини функціонує 20 будинків-інтернатів для людей похилого віку та інвалідів, у яких перебуває під опікою держави понад 850 подолян, і у кожного з них своя нелегка життєва доля.
Чи усі бажаючі, кому, як мовиться, на старості років і води нікому подати, чи люди з будь-якою інвалідністю можуть стати постояльцями згаданих установ?   Виявляється, не все так просто. Згідно із Сімейним кодексом України, працездатні діти мають утримувати своїх батьків. Це зобов’язання не поширюється тільки на дітей-інвалідів та дітей, які вже самі стали пенсіонерами. Тому  до будинку-інтернату (геріатричного пансіонату) на державне утримання беруть літніх осіб, які досягли пенсійного віку, та інвалідів I і II  груп, старших за 18 років, котрі за станом здоров’я потребують стороннього догляду та не мають працездатних родичів. Однак ситуації бувають різними, тому в будь-якому разі за рішенням варто звертатися до повноважних органів управлінь і департаментів праці та соціального захисту населення. При поселенні на загальних умовах до державних закладів з пенсії вираховується 75 відсотків на повне державне утримання. Як зазначається у відповідних документах, адміністрація має витрачати кошти на покращення умов проживання, харчування, одяг, проте ні в якому разі не на капітальний ремонт. 25 відсотків пенсії залишається мешканцю інтернату, які він  може витрачати на власний розсуд.
Але  у багатьох родинах  трапляються різні, у тому числі і непередбачувані ситуації. Якось довелося поспілкуватися із семидесятирічним жителем одного із сіл району, інвалідом III групи, який заробив аж дві  тисячі гривень пенсії.  Дружина давно померла, працездатна донька ще задовго до війни на сході, перебуваючи на заробітках у Росії, вийшла там заміж, отримала російське громадянство, з  чоловіком виховують двійко дітей. Наразі готова забрати батька до себе, але це практично нереально. Та й сам чоловік, як він каже, хоче вмерти на рідній землі, а не в країні-агресорці.  А ось ще одна не зовсім стандартна ситуація: у місті над Смотричем в одній із багатоповерхівок  мешкає в однокімнатній квартирі літня, з безліччю хвороб, жінка.  Як вона висловилася, рада б  у рай, та гріхи не пускають. У її ж конкретному випадку – через свою непутящу доньку, яка вже років п’ять десь «віється по світах», старенька не може влаштуватися у державний соціальний центр. Переконаний, що і наші читачі мають безліч схожих прикладів.  
Чи є вихід із подібних ситуацій?  Тут два варіанти вирішення проблеми:  у державних закладах з’явилась можливість платного поселення (платних відділень як таких не може бути): укладається договір, здійснюється  оплата за місяць проживання, в середньому 7 тисяч гривень. Слід зауважити, за словами керівників таких будинків-інтернатів,  платне поселення ніяк не впливатиме на умови проживання і ті, кого опікують, за договором   отримуватимуть однакові умови догляду, харчування, дозвілля.
Інший шанс на щасливу старість  – поселення у приватні геріатричні пансіонати. Влаштуватися до такого будинку для людей літнього віку набагато простіше, адже можна обійтися без звичних кіл бюрократії. Для цього потрібно надати лише кілька довідок: певні медичні аналізи,  історію хвороби, якщо людина приїжджає з лікарні, медичну картку та флюорографію. Для укладення договору  мати копії паспортів літньої людини та особи,  яка буде оплачувати послуги,  обов’язково письмову згоду поселенця. Скажемо так –  нічого складного порівняно з державними будинками престарілих.  Окрім одного – вартості оплати. Готуючи цю статтю, я поцікавився, зателефонувавши до кількох  приватних соціальних закладів України, скільки ж коштує подібне задоволення. Виявляється, немало-небагато – в середньому від 7 до 12 тисяч гривень у місяць. Подібний кошторис й у хмельницьких приватних пансіонатах «Родинний затишок» і «Тепло любих», про які  чув досить гарні відгуки. У цих закладах  існує й така опція, як короткочасне перебування. До прикладу, коли родичі мають поїхати  на короткотермінову  роботу за кордон чи відрядження, відпустку.  Щоправда, далеко не кожному по кишені отримання таких послуг.
Чи є у нашій області  інші приватні пансіонати для людей похилого віку, наразі незареєстровані?   Коли цей матеріал готувався  до друку, стало відомо, що  відбулося чергове засідання обласної робочої групи з виявлення надавачів соціальних послуг, на якому зазначалося, що  відповідно до доручення Офісу Президента, в області триває робота з перевірки дотримання умов надання соціальних послуг в приватних установах з тимчасовим чи постійним проживанням громадян похилого віку, осіб з інвалідністю та інших категорій соціально незахищених осіб. За словами очільниці  департаменту соцзахисту облдержадміністрації Ірини  Ковальчук,  на Хмельниччині вже  виявили 22 приватних заклади, які не внесенні до реєстру надавачів соціальних послуг.  Для внесення їх у такий документ  необхідно виконати певні санітарні, протипожежні норми, ДБН та інші.
Заступник голови адміністрації Володимир Юр’єв на засіданні наголосив, що роботу з формування переліку таких закладів потрібно завершити вже в найближчі дні.
Тож важливим є те, що  всі державні заклади перебувають під повним наглядом як держави, так і громадськості. Чого не можна сказати про  приватні, які невідомо чи відповідають протипожежним нормам, а також чи мають санітарно-епідеміологічні висновки, і це загрожує великою небезпекою. Приклад Харкова. Днями під час виступу у Верховній Раді голова Мінсоцполітики України Марина Лазебна розповіла, що уже  в 20 областях України та місті Києві відбулися перевірки надавачів соціальних послуг приватного сектору. І таких виявилося 334, переважна більшість з них перебувають  в тіні і “його треба виводити на світло”.
І насамкінець. В Україні завершується процес децентралізації, створено об’єднані територіальні громади і не секрет, що багато їхніх літніх жителів з відомих нам причин  наразі потребують нагальної соціальної допомоги, особливо в осінньо-зимовий період.  Тож гарним прикладом для наслідування може стати Староушицька селищна рада, де при територіальному соціальному центрі з січня поточного року відкрито  стаціонарне відділення для утримання одиноких престарілих. Голова  тамтешньої ОТГ Анатолій Тимчук розповів, що наразі тут перебуває 30 підопічних, з них 18 жителів населених пунктів, які входять до складу ОТГ, і часткова вартість на утримання яких витрачається  з місцевого бюджету. Анатолій Сергійович також зазначив, що їхній соціальний заклад, у якому створено усі умови для належного догляду за людьми похилого віку, розрахований на 50 мешканців і налаштований на співпрацю з іншими територіальними громадами та благодійниками.