Вони разом пройшли Майдан: Олександр та Ірина Сковири, хмельничани. Разом були біля будівлі СБУ, коли почалася стрілянина і замертво упала Людмила Шеремет. Іра була за кілька метрів і від побаченого буквально закам’яніла. Сашко встиг відтягти дружину вбік: «У тебе зовсім немає інстинкту самозбереження!».
Втім власне самозбереження Олександр «вимкнув» незабаром: одразу після Майдану добровільно написав заяву до військкомату. Починалася перша хвиля мобілізації.
Ірина майже не перечила, бо знала: він так вирішив. На війну потрапив влітку, в бою біля Савур-Могили отримав важке поранення. Був у полоні. І вже сьомий місяць старший лейтенант Олександр Сковира перебуває у Хмельницькому обласному шпиталі. Нещодавно почав робити перші кроки на милицях. Ходити, як раніше, уже, на жаль, не зможе. І стільки ж часу чекає офіційного підтвердження своєї участі в бойових діях як учасник АТО. Останнім часом справа зрушила з місця: з юридичною підтримкою допомогли волонтери. Його доля — не виняток: жива держава кличе українців її захищати, але держава бюрократична — наче інша територія за мурами з довідок, заяв, дозволів, підтверджень…
«Для мене головне, аби нога хоч трохи згиналась, а з документами розберемося. Знаєте, нам зараз найбільше потрібний позитив. Що з того, коли я почну скаржитись, розповідати про бюрократичну тяганину? Якби не каліцтво — знову попросився б на фронт». У нього ледь зажила ліва рука, замість вказівного пальця — пошматований обрубок, права нога, опухла і поки що нерухома, — у міцних лещатах компресійного апарата Ілізарова. В бійця наскрізне поранення, замість коліна — пластмаса. Тривалий час місце поранення було інфіковане, збирали кошти і на необхідний дороговартісний пристрій (30 тисяч гривень, половину з яких передали волонтери) для видалення накопичуваного гною, і для теперішнього апарата… Лікування дуже дороге, причому — щоденне.
Але мені зараз пригадується інше: усміхнений погляд Сашиних блакитних очей, який випромінює доброту. Такі ж — в Ірини. «Я горджуся своїм чоловіком», — і лише голос її тремтить сльозою. Війна стала для них спільним випробуванням і почуттів, і подружнього обов’язку: з першого дня в госпіталі у Дніпропетровську Іра була поруч. Вдома залишила роботу, а дітей, 16-річну доньку та 13-річного синочка, доручила бабусі.
Він ніколи не думав, що піде воювати: за плечима — Рівненський державний технічний університет, де навчалася й Іра. Там і зустрілися, побралися. Щоб утримувати сім’ю, в останні роки займався ремонтами. Єдине, що якось пов’язувало з військом, — військова кафедра в університеті. Здобута там спеціальність — заступник командира роти з технічного оснащення.
У 30-ій Новоград-Волинській механізованій бригаді, куди прибув у кінці травня як мобілізований, йому доручили взвод: ремонтували бойову техніку, займались матеріально-технічним забезпеченням. Сутужно було з усім: наплив мобілізованих перевищував можливості бойового оснащення. Але робили, що могли, та й більшість з них — добровольці. Для них початок війни був продовженням Майдану. Рвались у бій. І Олександр також.
Нарешті — бойове злагодження. Проходили його у Широкому Лані в Миколаївській області. Звідти — в зону АТО. Олександра призначили командиром інженерно-саперного взводу.
Офіцеру важко згадувати ті страшні літні місяці. Адже саме легендарний курган Савур-Могила опинився в найлютіші дні протистояння у цілковитій ізоляції. Вже після перших кривавих боїв десантники Миколаївської бригади встановили на кургані пам’ятний знак на честь загиблих у боях за Україну. Ось як про трагедію Савур-Могили сказано у Вікіпедії: «8-9 вересня 2014 року з ознаками нелюдських тортур були знайдені тіла загиблих військових. Волонтери повідомляють, що випадків, коли над українськими військовиками знущалися терористи, достатньо. Останки бійців, котрі знайшли на місці польового табору біля Савур-Могили, були спотворені до невпізнанності. Офіцер сил військово-цивільної співпраці Ю. Стояновський: «Там були сліди катувань — відрубані фаланги пальців, руки викручені, шматки тіл, були сліди удушення…» За перший тиждень вересня знайдено тіла 18 загиблих українських воїнів. У братській могилі — ще 5 тіл…»
Коли надійшла команда відходити з Савур-Могили на Степанівку, то пішли на прорив. Фактично, до місця, де було колись селище, бо за ті останні дні пекельного липня Степанівка майже вигоріла. «Пам’ятаю, як ми зупинилися біля криниці поруч із димлячою хатою. Неподалік від криниці голосила жінка, біля неї лежав убитий син…» — згадує Олександр. Кілька днів їхній підрозділ перебував у Степанівці. Потім терористи відновили атаки з важким озброєнням. Батальйон почав відходити, саперні групи супроводжували мотоколони, забезпечували пересування бойових підрозділів, а також виведення залишеної техніки з нейтральної території.
Під час чергової бойової операції терористи влучили в «ЗІЛ» з причепом, який перевозив боєприпаси. Олександр пригадує, як гарячі снаряди з палаючого автомобіля розлітались навсібіч, вибухаючи в повітрі. Саперам надійшла команда — очистити шлях для проїзду колони. Тоді старший лейтенант вижив. А ось останній бій відбувся пізніше. Вночі сепаратисти почали накривати позиції шквальним вогнем, і надійшла команда покинути Степанівку та рухатися в напрямі Амвросіївки. Їхня колона потрапила в засідку: Олександр з групою саперів перебував у першій машині, по якій вівся прицільний вогонь. Кілька побратимів одразу ж були убиті. Олександр, отримавши важке поранення, продовжував, доки міг, вести вогонь. Пам’ятає, як ще встиг перезарядити автомат, бо опритомнів у калюжі власної крові. І почув голос із кавказьким акцентом, який вигукував, що автомат теплий, значить — стріляв. Вдруге втратив свідомість від побоїв. А терористи вовтузилися поруч по полю, як шакали, живилися «здобиччю»: зривали ланцюжки, годинники з живих і мертвих, забирали з кишень, рюкзаків цінні, на їхній погляд, речі.
Олександр потрапив до полону. Його доля була б набагато гіршою, якби не був лейтенантом: цінним «екземпляром» для обміну. Їх, чотирьох українських бійців, через кілька днів обміняли на двох терористів.
— Коли я почула у слухавку: «Это говорит ДНР, ваш муж у нас», — я одразу ж вирішила їхати, захистити, ну, не знаю, якось діяти, — розповідає Ірина.
Так розпочалась її боротьба за Сашу. Коли потрапила на схід, чоловіка вже доправили з окупованого Донецька до Дніпропетровська в госпіталь. Їхню першу зустріч Іра не може згадувати — сльози заважають говорити. Єдине — з першої ж миті, як обняла коханого, вже його не полишала. Він був абсолютно безпомічний, нерухомий. Без документів, які пропали під час бою, без надії стати на ноги. «У нього крізь коліно — наскрізна дірка величиною з кулак», — згадує дружина.
— На що ви живете? За які кошти лікується Олександр?
— Я отримую допомогу по догляду за дитиною-інвалідом, бо наш син народився з вадами зору. І — Сашкова офіцерська зарплата. Деякі ліки є в госпіталі, але найбільше допомагають волонтери. Бо щоденні процедури протягом семи місяців ми не витримали б фінансово. А ще дуже багато сил, нервів забрала тяганина зі збором документів для посвідчення учасника бойових дій у зоні АТО: то якихось довідок немає в Новограді-Волинському, то — в Житомирі, Києві… Дякувати Богу, вдалося відновити паспорт і водійські права.
Ми ще довго розмовляли. І в пам’яті залишились Олександрові слова: «Ви не розповідайте про жахіття. Їх по телевізору щодня показують. Бо війна — це трагедія. Але ми мусимо воювати. Не втікати, не відсиджуватись. Бо хто це буде робити, крім нас?».
Gismeteo 
