Є люди, які творять себе, свою долю, «незважаючи на…», «всупереч тому-то», «незалежно від…» і тому подібних фактів та обставин. Але це аж ніяк не означає, що при цьому вони чинять якесь насильство над собою, змушують себе до чогось. Навпаки, живуть так, як прагне їхнє єство, їхня душа, просто кажучи, роблять те, що хочуть.
Мабуть, такою є ця дівчина, ця лікар, ця поетеса, ця письменниця, ця волонтерка АТО. Бачите, скільки всього разом!.. Про одну людину.
Про Оксану Романів.
Отже, «всупереч», «незважаючи», «незалежно»… Народилася і виросла у Львові. А по закінченні Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького вже четвертий рік працює в селі на Хмельниччині (чи то пак, у селищі міського типу). Та ще й завідувачем загальнотерапевтичного відділення Антонінського підрозділу Красилівської центральної районної лікарні. Шанують, поважають її — колектив, хворі. Бо віддана справі, бо знає справу, робить її з душею, спокійно, з повагою до людей. Так цілий тиждень. Зранку до вечора, аж поки, залагодивши всі клопоти незчисленні на сьогодні, вирушає з лікарні й добирається до «своєї» хати (де квартирує, звісно ж).
Це в робочі дні. У вихідні ж… У вихідні в Оксани зовсім інше життя. Її просто нема в Антонінах. Бо вона — у Львові. Або ж – в Києві, Чи, може, в Хмельницькому, Тернополі чи де інде. Там, де відбуваються літературні вечори і свята, мистецькі імпрези чи просто «тусовки». Вона ж бо — активний учасник цього процесу. Читає власні вірші, виконує їх під гітару (або ж озвучує твори друзів, Олексія Бика, наприклад). Оксана Романів — учасник та дипломант пісенних фестивалів «Дикий мед-2009», «Сьома струна-2011», «Квартира FM -2011», «Розкуття-2011», «Вальс-бостон-2011», лауреат фестивалів «Галактіон-2012», «Срібна підкова-2013»…
А втім, не шукайте Оксану в «тусовках», не застанете її в Антонінах. Бо вона вже аж там, на Сході, під самим Донецьком. Вона ж — лікар-волонтер Першого добровольчого мобільного шпиталю імені М. Пирогова. Медична допомога добровольчим батальйонам і частинам Нацгвардії, військовикам та силовикам, цивільному населенню, що зосталось там, на території, де не вщухають бої та обстріли…
«ти станеш осторонь, станеш правим!
я буду йти на вогонь і кров!»
Недавно ж, туманного січневого вечора Оксана Романів побувала в обласному літературному музеї. Між поверненням із зони АТО й від’їздом туди ж, після робочого тижня в Антонінській лікарні, напередодні літературної зустрічі у Львові – у неї творчий вечір в музеї, перед молодими завсідниками тутешньої мистецької студії, численної, амбітної, галасливої й малокерованої. Спробуй приверни їхню увагу своїм тихим голосом…
Тільки ж… З перших рядків, як зазвучала поезія (тихим голосом), впав, зник, розтанув гамір, напружена тиша застигла в залі. Оксана читала свої поезії. З першої й поки що єдиної своє збірки «Епітафія осені» (за неї її й прийняли до Національної спілки письменників України).
Ось так, мій Ангеле, летять у даль слова,
і сни летять, мов лебеді у вирій.
а я тонка і від основ сама —
між всіх людей, ілюзій та ідилій.
а ти побудь, прийди до мене в снах.
поплач зі мною (в снах я навіть плачу).
і тане біль, як пісня на устах,
що має душу — сильну і гарячу.
усіх склепінь, високих до небес,
могутня вісь — дощам й вітрам на опір.
примарний світ, що до світанку щез
й лишив по собі лиш безмовний докір.
Оксана співала свої поезії (тендітні пальці — дівчини, лікаря, поетеси — здобували таку щемку мелодію зі струн), Оксана розповідала своїм тихим голосом — «як там, в АТО».
«Там настрій бойовий, завзятливий, дружний, настрій – на перемогу!»
На закінчення вечора, за сучасними канонами літературної імпрези — автограф-сесія. Написи на тій же першій збірці, купленій в авторки. За ціну, яку виставляв кожен сам. Книг продано — сім чи вісім. Грошей заплачено — майже тисяча гривень. Оксана порахувала їх при всіх. «На них ми купимо знеболююче». Це для них, для воїнів, що кров проливають за Україну. Гроші на медикаменти мобільний шпиталь і збирає ось так — пожертвами. Бо ж добровольчний шпиталь. Без державного забезпечення.
«Тижнів за два ми будемо там, на Сході. Де саме? А де найбільш потрібні».
Ці міста і будинки, ці великі держави.
безконечно осінні холодні вокзали.
ти стоїш посередині сірої зали
і не знаєш, куди повертатись назад.
може, знайдуться сили розбити те коло.
і замерзлими пальцями — тихо і кволо
ти зіграєш своє незавершене соло,
повертаючи вічність у той листопад.
бо ніхто з-поміж нас ще не визначив грані,
коли вітер у спину й слова твої рвані,
як ерзаци акордів в старому роялі,
що крізь пам’ять пройдуть голосніші в стократ.
Щасти тобі, Оксано! Повертайся живою й здоровою! З новими віршами. (Хоч тобі й не дуже пишеться нині, — зізналась сама). Натхнення!
Gismeteo 
