Лезнівчанин Василь Миколайович Вощина відійшов у вічність минулого року напередодні Спаса, 18 серпня. У 54-річного чоловіка не витримало серце. Дуже вже переживав за прийомного сина, якого виховував із чотирьох років і любив як рідного. Молодий військовослужбовець із перших днів брав участь у бойових діях у зоні антитерористичної операції. Через три тижні по смерті батька був важко поранений. Рідні, яких спіткало таке несподіване горе, тоді навіть не здогадувалися, які ще випробування та бюрократичний цинізм  будуть у них попереду.

Біда, якої ніхто не чекав
Ще за життя Василь Миколайович залишив собі місце для поховання на старому кладовищі у мікрорайоні Лезневе поруч із могилами батька, матері та рідного брата. Насипав землі на кшталт надгробку, обходив, прибирав від бур’янів. У день його  несподіваної смерті рідні, попри біль втрати, як і належить, звернулися  до Хмельницької ритуальної служби по дозвіл на поховання у зазначеному місці. Начальник комунального підприємства Зоя Івко надала його без проблем. Поїхали на кладовище пред’явити документ. І тут почалося таке, що навіть важко  описати, не те що пережити. Ось що розповідає тітка покійного — Віра Борисівна Забавська, літня жінка, на чиї плечі лягли подальші ритуальні митарства.
— Коли ми  з  родичкою Валентиною Бойчук прийшли на цвинтар, там якраз порався чоловік відповідальної за кладовище особи Григорій Атерлей. Коли він дізнався суть справи, то відійшов убік і комусь подзвонив. Як невдовзі з’ясувалося, саме Зої Івко. Після цього він сказав нам, що мусимо знову їхати до ритуальної служби, а чому — не пояснив.
Уже там чиновниця без жодних пояснень забілила коректором попереднє рішення і вказала, що маємо ховати небіжчика на новому кладовищі. Ми, плачучи, благали її не робити цього, бо ж то була остання воля племінника — покоїтися поруч з рідними людьми, але вона й слухати не хотіла. Почала кричати, що добре знає мене, обзивала аферисткою, ганебними словами і вигнала геть, — обурюється Віра Борисівна.
Не той Вощина
Чим же, ймовірно, було зумовлене таке ставлення керівниці і, до речі, депутата Хмельницької міської ради не одного скликання, до Віри Забавської? Жінка, як і багато хто з лезнівчан, переконана, що причиною для  «теплого прийому» стала їхня багаторічна активна громадська позиція та неодноразові «штурмування» муніципалітету задля благоустрою рідного мікрорайону. Ідейним натхненником та генератором усіх добрих справ завжди був і залишається пенсіонер Юрій Макарович Вощина, однофамілець покійного племінника Віри Борисівни. Разом із іншими небайдужими правдоборцями він роками добивається, аби у Лезневому були дитячий садок, аптека, ремонтували дороги. Чоловік стверджує, що його листування з різними інстанціями та відомствами уже можна видавати багатотомником. Тож, схоже на те, що саме прізвище Вощина і спрацювало детонатором для подальшого вибуху чиновницьких пристрастей і цинізму.
Ритуальні митарства
Не звикла пасувати перед труднощами та відвертим нахабством, Віра Забавська із родичкою пішли на прийом до заступника міського голови Анатолія Нестерука. Дуже чуйна людина, кажуть жінки. Уважно їх вислухавши, Анатолій Макарович подзвонив Зої Івко. Та щось довго  йому доводила, після чого він прийняв рішення, що місце для поховання має обстежити на відповідність начальник управління житлово-комунального господарства міста Віктор Чапайда. Той прибув на кладовище, каже Віра Борисівна, о 18 годині 30 хвилин. Обстеження і дебати з ріднею завершилися ген-ген по 20-й годині. Місце чиновник визнав непридатним для поховання, бо це нібито суперечило б санітарним нормам.
Не втрачаючи надії виконати останню волю племінника, рано-вранці Віра Забавська знову була у міськвиконкомі. Цього разу їй не відмовили. Тодішній  міський голова Сергій Мельник особисто виніс резолюцію задовольнити заяву прохачів та дозволити  поховання на старому кладовищі. Але навіть це не стало крапкою в цій печальній історії.
Попри згадану резолюцію, Зоя Івко була невблаганною. Далі вона заявила, стверджує Віра Забавська, що дасть «добро» лише після того, як будуть зібрані підписи жителів вулиці Профспілкової, яка межує із цвинтарем, що ті дають на поховання свою згоду. І цю умову рідня виконала, причому, у присутності голови комітету місцевого самоврядування Поліни Мазур.
Яму викопали і... засипали
Поки Віра Забавська виконувала всі бюрократичні примхи, настав уже полудень, а похорон племінника мав відбутися о 14 годині. Нарешті прийшла бригада копати яму.
— Тоді мене насторожило, — каже жінка, — що їхній майстер поводився якось дуже дивно, все намагався спровадити мене до церкви, де саме відбувалася заупокійна служба. Я ж наполягла, що залишуся, доки не пересвідчуся на власні очі, що все зроблять, як належить. Ще й сусіда, Івана Козинця, попросила допомогти хлопцям, аби швидше було. Той не відмовився.  Коли яму  вже наполовину викопали, пішла до церкви, аби хоч останні хвилини провести з дорогою серцю людиною. А вже за якихось півгодини прибіг сусід і говорить: «Тьотю Віро! Тьотю Віро! Як ви пішли, то ті копальники одразу взялися яму засипати і говорили, що нікого тут не хоронитимуть». Сказати, що ми були шоковані чи у розпачі — нічого не сказати. Обурювалися і священик, і всі люди. Племінникові колеги хотіли піти і знову викопати ту яму, але вимучені до краю усіма цими перипетіями, дружина Ганна та діти відмовилися. Побоялися, що нелюди можуть сплюндрувати могилу. Отак і поховали нашого Василя на новому кладовищі, а мене й досі серце болить, що немає спокою там його душеньці. Немає його і у нас, бо не виконали волі останньої, — умивається сльозами Віра Борисівна.
Чиновницька байдужість
— Як виповнилося сорок днів по смерті племінника, я написала скаргу на ім’я міського голови Сергія Мельника, — продовжує далі згорьована жінка. — У голові й досі не вкладається, як така черства, байдужа до людської біди людина, як Зоя Івко, і далі може займати таку відповідальну посаду. І ще хотілося таки відновити справедливість, може, навіть перепоховати Василя. Скільки я ще писала тих скарг згодом, — не злічити. Кілька разів отримувала однакову слово в слово відповідь від начальника житлово-комунального господарства Хмельницької міської ради Віктора Чапайди.
«Повідомляю, що у 2004 році було ухвалене рішення про заборону поховання на старому кладовищі в мікрорайоні Лезневе, окрім місцевих жителів. Але вже на зборах мікрорайону Лезневе з міським головою С. Мельником було вирішено поховання на вищезгаданому кладовищі не здійснювати. (До речі, у жодному примірнику чиновницьких відписок не вказана дата, коли ці збори відбувалися — прим. авт.)
Начальнику СКП «Хмельницька міська ритуальна служба» (З. Івко) наголошено про заборону проведення поховань на старому кладовищі.
Просимо вибачення за поведінку працівників СКП «Хмельницька міська ритуальна служба».
Віра Забавська стверджує, що це не зовсім відповідає істині, бо минулого року саме на старому кладовищі, де були заброньовані місця, похоронили не одного лезнівчанина. Відбуваються поховання і тепер.
Останню відповідь від В. Чапайди Віра Борисівна отримала 10 лютого цього року. Вона дещо суперечить попереднім:
«Повідомляю, що відповідно до наказу начальника управління житлово-комунального господарства Хмельницької міської ради від 26 січня 2015 року створено тимчасову комісію, яка перевірила правомірність дій працівників СКП «Хмельницька ритуальна служба».
Здійснити поховання померлого Вощини В. М. на старому кладовищі мікрорайону Лезневе поряд з батьками не стало можливим у зв’язку з категоричним запереченням та скаргами жителів вулиці Профспілкової, помешкання яких межують із кладовищем на відстані 9-10 метрів.
Їхні вимоги та заперечення викликані порушенням рішення загальних зборів жителів масиву Лезневе від 27. 01. 2004 р. № 1 про заборону нових поховань на старому кладовищі, а також порушенням державних санітарних норм та правил (Дсан ПІН 2.2.2.028-99). (Нонсенс, але факт. Як пояснив пізніше Вірі Забавській компетентний юрист, у відповідності до протоколу №1 від того таки 27.01.2004 року, засіданням тимчасової комісії в кількості семи осіб на чолі з першим заступником міського голови В. П. Осадчим прийняте рішення, згідно з яким, як виняток, дозволено проводити поховання на старому кладовищі місцевих жителів на попередньо заброньованих місцях — прим. авт.)
Тому, діючи у відповідності до вимог чинного законодавства та враховуючи вимоги громади мікрорайону Лезневе, працівники СКП «Хмельницька ритуальна служба» здійснили правомірні дії щодо поховання померлого Вощини В. М. на діючому кладовищі  в мікрорайоні Лезневе (сектор № 10, ряд № 7, місце № 14).
Відповідно до поданої 22.08.2014 року заяви, дружині померлого Вощині Г. В. залишене місце під майбутнє поховання біля могили чоловіка (сектор №10, ряд № 8, місце № 14 (І тут з дружини познущалися — просила місце поруч, відвели — у ногах покійного — прим. авт.).
Виходячи із вищевикладеного, порушень законодавчих норм та неправомірних дій працівниками СКП «Хмельницька ритуальна служба» не встановлено. Водночас звернуто їх увагу на більш коректне ставлення до звернень громадян та проведення роз’яснювальної роботи».
Ось такі висновки і така «справедливість», котра останнім часом добряче підірвала здоров’я Вірі Борисівні. Має великі проблеми із серцем, зашкалює тиск, тому цими днями не може навіть з дому нікуди вийти. Найбільше ж її діймає питання: коли ж нарешті чиновники навчаться бути людьми і дослухатися до людей?