Нинішній Великий піст означений війною, в якій вже загинули тисячі українців. Скорбота і гнів, страх і надія зрослися клубком у наших душах, як трава корінням зростається із землею… З якими думками йти до Бога у дні великого покаяння?
Про це розмірковуємо у розмові із митрофорним протоієреєм, настоятелем Хмельницького храму Різдва Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), директором обласного фонду «Карітас» Іваном ДАНКЕВИЧЕМ. Наша вечірня розмова відбувалась напередодні відправлення чергового благодійного вантажу в зону АТО, то ж майже все підвальне приміщення храму займали пакунки та коробки, а на двох довгих столах жінки-волонтерки ліпили пісні вареники для наших бійців і тих, хто нині потребує допомоги на сході. Волонтерські поїздки від хмельницького храму УГКЦ, в якому діє обласне відділення благодійного фонду «Карітас», вже стали нормою життя і для священика, і для вірян.
— Великий піст, Україна, війна, прощення і непрощення… Отче, як зберегти світле ставлення до життя, коли стільки горя запеклося в душі, коли кожний новий день у багатьох людях руйнує надію?.. Що зараз є найпершим для священика, слово якого дуже багато важить?
— Для кожного священика на першому місці завжди є Бог, і він є любов. Я завжди кажу своїм прихожанам, що нам не треба шукати ворога, бо є гарна мудрість, яка каже: «Хто тебе дратує, той тобою керує».
— Не можна гнів пускати у своє серце навіть зараз, коли ворог загрожує найціннішому — життю?
— Можна знайти об’єкт гніву скрізь: і біля себе, і десь далеко й викинути на нього вулкани власного гніву. Це дуже легко робити. І це не вимагає від нас ніякої відповідальності. Можемо свій гнів спрямовувати на керівника сусідньої держави, який, знаємо, має своє бачення України. Але, не знаходячи в своїх думках оцієї мудрості «хто нас дратує — той нами керує», ми дозволяємо, щоб ворог заволодів не тільки Кримом, тобто територіально, а й заволодів великою кількістю нас, українців! Бо якщо ми спрямовуємо роздратування, гнів на певну особу, то вона панує в наших думках і вчинках. Ми фактично стаємо рабами духовними.
— А як нам стати сильнішими за тих, хто хоче нас зробити своїми рабами?
— Наша проблема полягає тому, що ми завжди йдемо проти. От нам не сподобався хтось: якийсь політик, якась партія — ми йдемо проти них. Але це неправильний шлях. Українці за 24 роки досі не визначилися, хто вони є. Значить, не є повноцінними українцями? Бо дивимося то на схід, то на захід: куди вітер подме, туди й котимося? Ми до кінця не розуміємо, що нині відбувається. І забуваємо історію нашу, історію християнства, забуваємо праведників. А ще святий Іронім сказав: «Кров мучеників — це насіння для християн». Це бачимо на прикладі наших хлопців, воїнів, які взяли до рук зброю, аби захищати не тільки свої сім’ї, а й усіх. І пам’ятати про це маємо завжди. Наш патріотизм, наші жертви — це оте насіння для душ, яке робить сильними, робить невразливими для зла. І священик у ці дні має бути постійно з народом, жити так, як живуть усі люди, піклуватися про них. Кажуть, добрий пастир пахне своїми вівцями: він їх годує, стриже, дбає день і ніч. Священик, який не є пастирем, не дбає про своїх овець, він їх розполохує, коли приходить загроза. Якщо подивитися на історію нашого народу, то наша церква завжди проходила той шлях, що й народ: була переслідувана, терпіла нужду. Коли забороняли мову, культуру, національне театральне мистецтво, заборонялася й українська церква. Отримав свободу народ — отримала свободу й церква. Зараз дуже багато священиків УГКЦ перебувають на сході, стали капеланами. Звичайно, не всі воїни є прихожанами нашої церкви. Але для них важливо саме це: присутність священика у найважчі моменти. Був випадок, про який мені розповів капелан. Біля Дебальцевого, під час нічного обстрілу «Градами», бійці уже на світанку помітили у бліндажі снаряд, який влучив, але не вибухнув. У цьому бліндажі з нашими хлопцями був капелан, котрий всю ніч молився. Хлопці вірили, що їх врятувала його молитва, його присутність.
Коли ми живемо у мирний спосіб, ми будуємо мирні плани: на завтра, на рік…. На війні воїн не знає, чи взагалі доживе до вечора, чи встане вранці. Це величезне психологічне навантаження, відбувається стрімке розмежування між ціною життя у мирі і ціною життя у війні, особливо на передовій. Тому капелани, волонтери — це той місток, який поєднує обидва боки нинішнього буття: мир і війну, смерть і життя. І цей місток важливо будувати не лише словом, а й ділом.
— «Карітас» з перших днів Революції гідності, тепер — війни допомагає українцям, фактично є отим містком…
— Відділення міжнародного благодійного фонду «Карітас» нині є і в східних областях, в тому числі й Донецькій і Луганській. Ми співпрацюємо в найголовніших напрямах: духовна праця, волонтерська допомога воїнам і постраждалим від війни. Фонд, по суті, це — розподільча структура: все, що жертвують люди, ми розподіляємо серед тих, хто потребує допомоги. Але більш ніж за десять років праці ми починали із врятування безхатченків і дітей з кризових сімей. Продовжуємо цю роботу і нині. І дуже важливо, що нам довіряють.
— На початку нашої розмови ви зауважили, що, метаючи стріли гніву, ми стаємо слабкішими. Як приборкувати його у дні Великого посту?
— Слово «гріх» ми чуємо часто, розмірковуємо над його суттю. Домальовуємо йому барви, особливо в піст, коли з’їв «не ту» їжу. Але піст, звісно, не дієта чи спосіб «обманути» шлунок, щоб не споживати калорійну їжу. Це начеб інструкція для наших думок, вчинків. От коли в аптеці купуємо медикаменти, щоб ними лікуватися, то читаємо інструкцію до використання. Бо неправильне вживання чи передозування може призвести до отруєння. Коли ми намагаємося дотримуватися Божих заповідей, то вони також є певною інструкцією: як чинити, щоб мати духовне і фізичне здоров’я, тобто, як жити в гармонії із світом. Бог не карає «вже і тепер», він через свої Божі заповіді дає нам поради. Порушив цей припис — занедужав. І якщо людина вимагає від інших жити за правдою, не брехати, не красти і т. д., то чи завжди всі правдошукачі самі живуть за Божими приписами? Чи лише вимагають цього від оточення? Чи завжди робимо вибір у бік правди, особливо, коли неправда даватиме нам особисту вигоду? Написано ж у Святому Письмі: «Диявол — батько брехні». Стримуймося від брехні, насамперед — самим собі. А піст — це стримання від спокус, це втеча від гріха, щоб проаналізувати свої вчинки, думки, бажання, очиститись, навчитись любити.
Це нелегко, але щоб отримати любов, її потрібно спочатку віддати. Щоб отримати допомогу — потрібно допомогти іншому. У житті є багато поразок і перемог. І найголовніша: перемога над собою.
Gismeteo 
