Ніна Василівна Залога з села Бубнівка на Городоччині дякує Богу за кожен прожитий день. Переконана, що 90-ліття, яке зустріла нещодавно, то Господній дарунок їй — за віру, за любов до ближнього, за те, що завжди керувалася милосердям і совістю.

Хоч життя складалося нелегко, було позначене і бідністю, і голодом, і важкою роботою, — ніколи не нарікала. Сприймала все, як належне, як випробування, які доведеться пройти. Пройти і не розтратити найкращих людських рис.
Вже у п’ятнадцять років Ніна почала працювати в колгоспі. Її батьки — також колгоспники, і бути їм помічницею вона вважала своїм обов’язком. Нарівні з дорослими жінками працювала у ланці. Тиха, скромна, вона й словом не обмовилася, як важко доводиться їй. Зате, коли жінки затягували пісню, охоче підхоплювала. Бо спів для неї був і розрадою, і натхненням.
А потім Ніна влаштувалася на ферму — 20 років працювала дояркою.
— Доїли, носили бідони, розкидали корми, чистили стійло корів — усе вручну. Було таке, що й рук не чула, а зранку все повторюється, — розповідає Ніна Василівна. — Але як приємно було, коли про тебе добре слово скажуть, коли похвалять, зразу десь дівається біль, втома. Зразу настрій — догори.
Саме в колгоспі Ніна ближче познайомилася зі своїм судженим — Олександром. Жили на одній вулиці, але спілкувалися зрідка. Та в господарстві, де працював він агрономом-хіміком, придивилися одне до одного пильніше.
Побралися Ніна Василівна й Олександр Опанасович у далекому 1968 році, кажуть, що на сімейне життя благословив їх сам Господь.
— Ми з дружиною — дуже віруючі люди. Був час, коли обоє були у важкому стані, вважайте, при смерті, але все одно ходили до церкви, молилися щиро — і Бог дарував життя обом, — розповідає Олександр Опанасович. — І коли рік тому важке горе увірвалося в родину, помер наш син, тільки молитва врятувала нас.
— Я ще два роки тому співала в церковному хворі. Так мені добре було від того, — каже Ніна Василівна — А чоловік довгий час захоплювався написанням віршів, гуморесок. Ми завжди на сімейних святах любимо його послухати. Коли приїжджає до нас доня з Хмельницького, двоє онуків, двоє правнуків, коли всі збираємося, то мені здається, що я аж молодшаю. Чоловікові 92 роки, мені 90, але, слава Богу, ми собі даємо раду. Я й борщ зварю, який так він любить, і капусту стушкую, котлет насмажу. Прості українські страви для нас найсмачніші, — розповідає Ніна Василівна. — Пригощала і дорогих мені гостей, які прийшли привітати з 90-річчям.