Григорій Мефодійович Стрельбіцький отримав перший примірник «Подільських вістей» ще в 1990-му, й відтоді, зізнається чоловік, із газетою не розлучається. «А чим іще займатися у вільний час, коли перебуваєш на заслуженому відпочинку, — жартує наш передплатник, — читати та виходити на прогулянки, щоб давати тілу хоч трохи навантаження.  Адже всім відома істина рух — це життя». Тому й не дозволяє він собі жодного дня без ходьби.

Григорій Стрельбіцький народився в 1947 році на Летичівщині в простій сільській сім’ї: батько працював  у кооперації, а мати – в колгоспі. Після закінчення середньої школи поїхав на Донбас, де навчався в училищі, а потім п’ятнадцять років пропрацював у Краснополівській шахті. Спогади про цей період назавжди залишили свій слід у його житті – бо нелегко молодому хлопчині було усвідомити наскільки небезпечною була ця робота. «Перша думка після того, як ми спустилися в шахту, – розповідає Григорій Мефодійович, – була одна – як витримати там, на глибині. Нас повели одразу на круту лаву – це найстрашніше місце, бо кут падіння становив майже 45 градусів, фактично був вертикальним».
Спершу він працював понад рік у проходці, але потім, долею випадку, один механік, розуміючи всю небезпеку роботи в лаві для юнака, запропонував йому роботу підземного електрослюсаря на добувній ділянці. Погодившись, він пропрацював на ній майже 13 років.
Повернувшись в Хмельницький, Григорій Мефодійович трудився, аж до виходу на пенсію, в Південному підприємстві електромереж.
Разом із дружиною Поліною, яка працювала оператором на котельнях, виховали трьох дітей – Світлану, Сашка та Юрія, та дочекалися чотирьох онуків.
Хоч, як зізнається пан Григорій, здоров’я уже не те, проте він чітко дотримується рекомендацій медиків і кожного дня проходить нову дистанцію, аби нагадати собі – життя – це рух лише вперед.