– Своє життя я умовно поділяю на три частини, на тритомник ще непрочитаної книги.
– Дитинство у всіх, хто належить до мого покоління, було дуже важким. Бо ж припало на страшну війну, голод, непоправні втрати, — розповідає 82-річна Юзефа Іванівна Бубляс з села Зайчики на Волочищині. — Великі життєві випробування випали нам не тільки у воєнну, а й післявоєнну пору. Ті роки стільки доль зламали, стільки страждань принесли, стільком мріям не дали збутися…

У неї також була мрія. Юзефа не розуміла, звідкіля у її голові з’являються римовані рядки, чому їй так хочеться поринати у світ поезії? Але виношувала сокровенне бажання присвятити себе служінню Слова — працювати в газеті, писати вірші, отримувати від улюбленого заняття велику насолоду.
Та доля розпорядилася по-іншому. Коштів у її сім’ї не було, вона мала допомагати батькам заробляти на хліб. Юзі вдалося закінчити лише 7 класів, а думки про навчання — відкласти. Пішла працювати в колгосп. Спочатку її й брати не хотіли — на вигляд зовсім дівча. Ледь вмовила. А потім тринадцять років поспіль була однією з кращих доярок. За тим Юзефі Бубляк доручили відповідальну роботу ланкової.
– Чи то далися взнаки мирні роки, юність, але той період для мене особливий. Такий кольоровий, як штапель.
У нашій ланці, а це було 35 жінок, завжди відчувалося піднесення — жартували, сміялися, співали. Хоч трудилися важко, але з хорошим настроєм. Нині із 35 залишилося в живих лише шестеро. А я думками часто повертаюся туди, в свою молодість.
Вдячна тій незабутній порі і за сина Колю, який тепер поряд зі мною, є моєю опорою на схилі літ. Сталося так, що змушена була виховувати його одна. Переживала за нього дуже. Та радість від того, що маю сина, ні з чим не зрівняється.
На роботі мене поважали, — продовжує Юзефа Іванівна. — Стільки грамот вручили, є й урядові відзнаки. Була я завжди активною, хотіла, щоб мою ланку хвалили за показники, щоб були ми у передовиках.
І хату свою збудувала, і сина зростила, і кращою ланковою була, і членом правління колгоспу, бо такий характер: звикла доводити кожну справу до завершення, працювати так, щоб не довелося червоніти.
А щодо віршів, які народжувалися в її голові, то вони й понині з нею.
– Скільки їх з’явилося за моє життя, навіть не знаю. Бо жодного не записала. Вони — в пам’яті. Бог подарував мені чудову пам’ять, яка й зберігає усю мою поетичну творчість. Будь-який вірш розкажу...
Серед них — поезія про рідне село, Україну, про землю як найбільшу цінність, про жіночу долю… Її відчуття, переживання, печалі та радості відображалися у віршованих рядках і давали наснагу для творчості.
Любов до життя змушує Юзефу Іванівну й нині цікавитися новинами рідного краю, області. Вона є постійною читачкою «Подільських вістей».
– Це моя улюблена газета, в якій правда життя, людські долі, проблеми висвітлюються в кожному номері. У непростий час чи не в кожній публікації наголошується, що ми повинні триматися разом і завжди підтримувати одне одного. Зі своєю газетою я повністю згодна, — каже вона на завершення.