Той пекельно нестерпний біль з гірким присмаком кричущої несправедливості, на жорнах якої без краплі сумління перемололи всеньку родину, не полишає, впродовж десятиліть. У пожовклих від часу документах: судових позовах, зверненнях, скаргах, проханнях, сухих відписках, яких товстезна тека, — уся трагічна доля родини репресованого сільського трудівника, коваля із золотими руками Казимира Ружицького, а ще — його дружини і дітей, яких переслідували впродовж багатьох років, аж до скупої відписки «…провадження призупинено за недоведеністю складу злочину в його діях — реабілітований посмертно», яка прийшла через 21 рік після розстрілу.
А ще вона, ота жорстока доля, скалічена тодішньою державною політикою й, значною мірою, заздрістю і підлістю окремих земляків, — у загальному зошиті, куди ретельно виписав молодший син усі протоколи судових процесів: свідчення свідків, вердикти обвинувачення, відповіді батька… А ще десятиліттями краяла серце сільська школа — зухвало відібрана тодішньою владою хата, яку мозолями й потом звів батько для багатодітної родини, мріючи, що лунатиме там дзвінкий сміх щасливої дітвори. Він і лунав, стільки ж бо поколінь там навчалося. А от своїх п’ятьох із семи дітей згорьована ненька поховала. За право на хату, яка, до слова, збереглася й досі, судилася до смерті. Марно.
83-річний Альфред Казимирович Ружицький не лише передплачує «Подільські вісті» понад 60 років, а й скрупульозно зберігає підшивки. У них, каже, живе історія краю, подільських родин. І йому дуже хотілося б, аби дізналися читачі про його батька, якого не пам’ятає, бо розстріляли, коли він зовсім немовлям був, про поламані долі усіх членів колись щасливої сім’ї, про земляків, які повелися підло.
Здавалося б: живи і будь
Вони, молоді і закохані, одружилися в 1916-му: 25-річний Казимир, уродженець Війтовець, нині — Бережанки (тоді Чорноострівського району), і на три роки молодша красуня Фелікса, із села Гайдамаки Волочиського району. Попервах щасливі молодята жили у батьків нареченого. Згодом стали зводити власну оселю, бо лелека був щедрим на дітей, та й можливість мали, адже як справжні господарі, трудилися з досвітку до смеркання. Казимир, ледь не змалку працюючи у сільській кузні, добре засвоїв оте ремесло, тож, важко гаруючи, розжився необхідним інвентарем для власної майстерні. До вправного коваля ішли-їхали з усіх усюд. «Згодом батьки придбали увесь реманент для обробітку землі, коней, воза, — розповідає Альфред Казимирович. — Тато був інвалідом другої групи (не мав кисті руки), користувався сімома гектарами поля. Було біля чого гарувати, але було й у кого вкладати». Будівництво хати у Війтівцях завершили в 1927-му, два роки зводили її. Добротна вийшла: розміром дванадцять на вісім метрів, цегляна, крита бляхою, з трьома кімнатами, кухнею й коморою... Здавалося б, чого ще треба: живи, працюй, тішся діточками. Та відведений Всевишнім щасливий для двох закоханих і їхніх діток період тривав недовго. Його перервала не лише тодішня страшна репресивна машина, а й окремі земляки-наклепники, були ж такі у кожному селі!».
Віддали все, та це не врятувало
З початком колективізації подружжя Ружицьких добровільно вступило до колгоспу, віддавши землю, коней, реманент, усе, що мали, вірячи, що їм бодай хату залишать. Знаний коваль продовжував трудитися у кузні, яку так важко облаштовував, проте вона була уже колгоспною. Різноробочою пішла до колгоспу й дружина. «Батько завжди старався забезпечити родину, тому в 1931 році здав одну кімнату хати під кооперацію, — розповідає наш багаторічний читач. — Сільпо сплачувало 12 карбованців оренди і вісім — татові зарплатні: він був там охоронцем. У 1935-му в селі виникла проблема з приміщенням для школи. На прохання-пропозицію сільської ради й шкільної адміністрації батьки пристали: одну кімнату звільняє кооперація, другу — наша сім’я, якій залишиться одна кімната. Втім, деяким хотілося хату повністю, бо «ще вчителя треба було при школі поселити». Сільська рада виселяє Ружицьких з домівки, вірніше, уже її частини, для вчителя Земляка І. Г. з сім’єю. Родину прихистив сусід Іван Козловський. Згодом, щоправда, дозволили повернутися до хати (тоді звернулися зі скаргою до голови ЦВК УРСР Г. Петровського). «Проте, ненадовго, — констатує співбесідник. — Кілька недобросовісних земляків, в тому числі й учитель, якого виселили з нашої хати, сфабрикували контрреволюційні матеріали, звівши підступний наклеп, що «…кулак Ружицький К. Ф. займався антирадянською агітацією, вихваляв фашистську Польщу, загрожував сільському активу». У грудні 1937-го батька арештували». Дорогою впросився забігти до сестри, та при трасі жила, попрощався, заповідав допомагати дітям і передав їм срібний годинник Doxa, 1905 року випуску, що донині відмірює час і є найсвятішою реліквією для тоді п’ятимісячного сина Альфреда. «19-річна сестра, почувши про лихо, побігла до батька в Чорний Острів, у в’язницю. Що її там злякало, хто тепер уже скаже? — міркує чоловік. — Проте назад тікала без верхнього одягу й взуття. Померла вона дуже скоро від запалення мозку. Батька за п’ять днів розстріляли. П’ятьох діток похоронила моя ненька у той важкезний період гоніння нашої родини. Одна сестричка померла зовсім маленькою. Двоє братиків, п’ятикласник і шестикласник, пішли зі світу навесні (з різницею у кілька днів) від дизентерії, ще одна сестричка — влітку. Залишилося нас двоє: я і брат, 1921 року народження. Восени 38-го нас, сім’ю ворога народу, вислали: наказали «…виїхати не менш як за сто кілометрів в напрямку сходу, з вантажу дозволено взяти не більше п’ятдесяти кілограмів». Старший брат залишався у тітки, мене 14-місячного мама взяла з собою.
«Виселити зі шкільного приміщення!»
Повернувшись із заслання, де довелося зазнати чимало горя, ми знову поселилися у частині власного дому. Наша кімната була розкрадена й спустошена. Поволі привели її до належного стану. Незабаром знову почалася виснажлива нестерпна вервечка судів, нас вперто виселяли з власної домівки. Ми писали до різних інстанцій, зверталися до Брежнєва, Генеральної прокуратури, Верховного, обласного та районного судів і т. д. Хоч були всі документальні підтвердження, що будинок — наш, у нас було багато свідків, проте… Приміщення, виявляється, уже чомусь опинилося на балансі школи, тодішній голова сільської ради Мисик А. А. постарався. (Потім навіть була довідка, що суду не вдалося встановити, на підставі чого відчужена хата)». І виселяти прагнули власницю будівлі не з дому, а зі школи, вважали її порушницею за «самовільне заселення в шкільне приміщення і відмову добровільно з нього виселитися...
Наш співрозмовник, Альфред Казимирович, розгортає пожовклу постанову прокурора Чорноострівського району, датовану 15 липня 1953 року: «Виселити громадянку Ружицьку Ф. Ф. зі шкільного приміщення зі всіма членами сім’ї…» І підстава вказана: «…навмисно псує приміщення, тримає худобу…». «Корівку тримали у сінях, якось же треба було жити! Те рішення згодом скасувала обласна прокуратура, — веде далі чоловік. — Чимало рішень вимагали примусового виселення, звинувачували неньку, що і страхових платежів за хату не платила, хоча збереглися відповідні документи, які свідчили якраз про їхню добросовісну сплату. Лише Богу відомо, скільки сліз пролито, скільки порогів оббито, аби не вигонили на вулицю бодай із тієї однієї кімнаточки. Був навіть випадок, коли найактивніші прийшли виселяти, а ненька взяла сокиру й заявила: «Мені втрачати нічого!». Кімнатку таки залишили. Багато років, суд за судом, сходинка за сходинкою, вдова доводила своє право на все приміщення.
…У райдержадміністрації порадили звертатися до суду, там захотіли довідку з сільської ради, що наше господарство ніколи не розкуркулювалося, не розпродувалося, не конфісковувалося (Батько визнаний середняком, а середняків, як відомо, не розкуркулювали!). Там, зрозуміло, довідки такої не дали. І хоч на одному з судів вісім з дев’яти свідків підтвердили і те, що не розкуркулювали й не конфісковували господарство, і те, що в оренду здавали будинок, лиш Мисик, єдиний, свідомо стверджував протилежне… Тож виснажливі суди, підриваючи здоров’я, марудно тягнулися, здавалося, до безконечності. Ось болючий висновок обласного суду: «Перевірка встановила, що домогосподарство, на яке ви претендуєте, було вилучено у вас в 1929 році і передано в користування кооперації… З 1935 року в спірному будинку розміщується школа, і будинок на балансі школи. Те, що будівля здавалася в оренду, не знайшло підтвердження…» Тут теж проігнорували і факт, що батько працював охоронцем у приміщенні, яке здав в оренду», — зітхає Альфред Казимирович. Читаємо далі: «Та обставина, що ваш чоловік в 1937 році був репресований, а тепер уже реабілітований, не може слугувати підставою для відміни рішення суду, бо будинок був вилучений у вас за сім років до арешту чоловіка і вилучення з арештом не пов’язане». Були й відповіді, що, мовляв, термін давності збіг… Рішення, постанови, скарги, як же їх багато… На чергове звернення з Генеральної прокуратури в 1960-му прийшла чергова відповідь: «Клопотання про повернення другої половини дому залишити без задоволення».
До хати більше не зайшов
Фелікса Флоріанівна померла в 1963-му, в кімнаті, що належала їй у чужому, хоч власними з чоловіком кров’ю й мозолями, збудованому домі. «Я її поховав і до хати більше не зайшов. Не зміг. Боліло. І досі болить, — зізнається щиро син. — У колись шкільному приміщенні згодом проживали колгоспні спеціалісти. Його, будинок той, сільська рада продала комусь. А через роки викликали мене до сільради, вручили довідку і сказали, що все ліквідоване (і хата в тім числі), оцінили у 121 карбованець. «Забрали хату, не треба й грошей», — відрізав я. Проте старий бухгалтер-добряк силоміць встромив мені ті папірці. На один капець вистачило».
…Альфред Казимирович, швидше собі, ніж нам, процитував відоме: «Ліс рубають — тріски летять, але люди — не тріски…», зібрав з редакційного столу до теки пожовклі від часу, зрошені сльозами найріднішої, папірці. Офіційні документи. Закрив загальний зошит з тяжкими для сприйняття записами. Це все, що залишилося з важко заробленого батьками. Завжди, коли бере ось це до рук, навертаються сльози. Просто є біль, що не вщухає. Скільки б років не збігло.
Gismeteo 
