Жителі села Волиця Польова 17 липня, через 80 років, зустрічали та проводжали в останню дорогу свого земляка Микиту Микитовича Коропецького.

Він народився в 1913 році в селі, яке на той час називалося Волиця Татарська Антонінського району Кам’янець-Подільської області. Був призваний на військову службу в 1935 році, з травня 1944 року вважався зниклим безвісти. Загинув, ймовірно, у серпні 1941-го.
Микита Микитович, як і його дружина Агафія Ісаківна, були родом з одного села. Побралися на початку 1938 року. Чоловік був старшиною надстрокової служби, яка проходила в Старокостянтинові, Ізяславі, Павлограді. В Павлограді, напередодні війни, проживала й дружина з донечкою Лідією, яка народилася в 1939 році.
Згодом частину перекинули до Сімферополя й 14 червня 1941 року Агафія Ісаківна отримала листа, в якому чоловік сповіщав, що 22 червня приїде за нею та дочкою, щоб вони були готовими до переїзду. Однак цього не сталося…
Жінка переїхала в своє рідне село й стала чекати звістки від чоловіка. Пережила окупацію, пішла працювати в колгосп і аж до виходу на заслужений відпочинок була ланковою буряківничої ланки. Сповна пізнала важку вдовину долю. Коли село звільнили, щодня чекала звісточки від чоловіка, а її все не було. Потім почала надсилати запити до частини, де служив, до військкомату, доки не отримала повідомлення: «Пропав безвісти в травні 1944 року…» Агафія Ісаківна померла в 1989 році, так і не дізнавшись нічого про долю чоловіка.
Та повернемося до сьогодення. Отож, 20 квітня в лісовому масиві поблизу села Прудок військовослужбовці 52-го окремого пошукового спеціалізованого батальйону, спільно з представниками Могильовського обласного історико-патріотичного пошукового клубу «Віккру» (Білорусь) розпочали пошук неврахованих захоронень бійців 32-ї кавалерійської дивізії, які загинули в серпні 1942 року під час рейду кавалерійської групи полковника Олександра Бацкалевича в тилових районах німецьких військ, що наступали на Москву.
За попередніми даними, в зоні проведення пошукової експедиції знаходилось 6 одиночних і одне групове поховання людських останків, а також 12 місць, де ідентифіковані скелети коней. Не всі дані виявилися точними. Було встановлено, що старшина Коропецький служив у 153 кавалерійському полку, який входив до складу 32-ї кавалерійської дивізії.
Завдяки сприянню Чернігівського прикордонного загону ім. князя Володимира Великого, останки воїна передано до України громадській організації «Військова археологія» (м. Київ).
17 липня, біля Хрестовоздвиженської церкви села Кременчуки зібралися місцеві жителі, представники органів влади та місцевого самоврядування. Настоятель храму — митрофорний протоієрей Микола Бондар відслужив заупокійну службу, й присутні вирушили до кладовища с.Волиці Лісової, де вічним сном спочивають батьки, дружина, брат Микити Коропецького.
На цвинтарі відбувся траурний мітинг. Світлу пам’ять загиблого земляка вшанували хвилиною мовчання.
Перед присутніми виступили голова пошукової громадської організації «Військова археологія» Андрій Пулін, голова Антонінської ОТГ Анатолій Оцалюк, староста села Микола Поліщук, член пошукової організації «Пошук» у Вінницькій області Микола Андріяш, дочка Микити Коропецького Лідія Сорока.
Звучить гімн України. Домовину з останками Коропецького Микити на рушниках несуть до могили. Під звуки салюту — опускають у землю. Родичі, односельці покладають на могилу квіти.
Згадалися рядки вірша Бориса Олійника: «Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів: солдатські портрети на вишитих крилах пливуть…»