Михайлу Захаровичу Мельнику нині 92. А на вигляд йому більше, як 70 не даси. Коли ж познайомишся з його підсобним господарством і побачиш чималеньку пасіку, яку доглядає самотужки, бо залишився на господарстві один, то повіриш, що ця людина дасть фору п’ятдесятилітнім.

Народився Михайло Захарович і проживає в Деражні. Він не тільки добре знає історію власного роду, а й пам’ятає всі події, які відбувалися в Деражні, починаючи з дитинства, коли його, 12-річного хлопчика, мало не до смерті побив місцевий поліцай, за іронією долі, на прізвище також Мельник. Його спогади – це матеріал для об’ємної книги, тому зупинюсь лише на деяких епізодах. Свою розповідь Михайло Захарович розпочав з голодомору, про який йому розповідали дід і батько.
Вулицями Деражні у голодні 1932-1933 роки їздила спеціально виділена підвода, що підбирала тіла померлих від голоду. Виживали тільки ті, хто мав золото або корову, або козу. Михайло Захарович стверджує, що батьки не пам’ятали, щоб хтось помер від голоду із числа єврейського населення. І не тому, що в них було золото, а тому, що вони були дуже дружні й підтримували одне одного незалежно від статків. У центрі Деражні знаходився Торгсин, в якому продавали продукти і все, чого душа забажає, але тільки за золото і срібло. Отже, хто мав коштовності, пережив страшні роки голодомору.

Від себе додам. На початку 1930 року СРСР відчув гострий дефіцит валюти, яка була потрібна для прискорення індустріалізації країни — закупівлі за кордоном верстатів, обладнання, технологій. Одним із шляхів поповнення валюти була примусова «викачка» у селян зерна і продаж його за кордон, що призвело до голодомору. А ще — система магазинів Торгсин, через яку здійснювалося скуповування золота і срібла у голодних громадян. За здачу дорогоцінних металів люди отримували «бони», на які могли купити в розпал великого голоду їжу, а також імпортні товари. Золото в Торгсині брали в усіх видах, за винятком церковного начиння, адже майно церкви було націоналізовано.
Все це переплавлялося у злитки, які потім переправляли до Європи, головним чином до Німеччини, для продажу на світовому ринку. 1932 рік став першим роком масового голоду в СРСР. Настав зоряний час Торгсину. За період 1932-1936 років він скупив у громадян СРСР 100 тонн золота!
«У нашій сім’ї, — продовжує розповідь Михайло Захарович, — крім коней, було двоє волів. І батько вирішив їх продати, бо якщо зарізати їх на м’ясо, одразу все конфіскують.
За волів батькові запропонували золото, але він чомусь взяв гроші. Через кілька днів їх вилучили з обігу. А ще через декілька днів, коли сім’я на земляній долівці грілася біля «буржуйки», в хату зайшли чотири енкаведисти з гвинтівками і почали в батька вимагати віддати золото, нібито одержане за продаж волів. І він, як не клявся і не показував гроші, енкаведисти били шомполами доти, доки він не знепритомнів. Вся сім’я плакала, молила пощадити, але це не допомогло. Виходив батька знаменитий на той час в Деражні лікар Гольц­ман. Батько ніколи не відмовляв йому і неодноразово на своєму возі відвозив лікаря за кордон (який був за річкою Збруч), де той займався гешефтом. Будинок Гольцмана розташовувся біля мосту через річку Вовк.
Настав страшний 1937 рік. До нас знову навідалися енкаведисти і забрали батька. Із потяга, що проходив через Деражню, один із заарештованих наших родичів викинув записку для моєї мами. У записці повідомлялося: «Захарко в Проскурівській тюрмі». Народ називав будинки, де були органи НКВС, тюрмами.
Мати змушена була йти на поклон до Гольцмана. Той запитав, чи є золото, щоб викупити батька. Коли мати сказала, що немає, то обіцяв, що викупить за свої. На возі вони прибули в Проскурівську тюрму, де Гольцман переговорив з одним із енкаведистів, мабуть, начальником, теж євреєм, і той дозволив забрати батька. Він, ще живий, знаходився в камері серед помираючих.
Так багатий єврей двічі врятував життя бідному українцю».
Щоб у читача не закралися сумніви в справедливості оповіді, наведу документальні докази, почерпнуті з книги П. Маліша «Розгул червоного диявола» та історико-крає­знавчого довідника «Великий терор на Хмельниччині».
23 травня 1989 р. житель с. Підлісне Деражнянського району Фелікс Леонідович Кобальський пригадав, що приблизно у серпні 1937 року, коли він працював інструктором Проскурівської автошколи, його зобов’язали на вантажному автомобілі ГАЗ-АА, який належав УНКВС, доставляти на допит арештованих. Працював з 9-ої ранку до півночі. З допиту арештованих не відвозив. Проте вночі автомобіль не простоював, а на ранок був уже вимитий. Йому вдалося підслухати, що вночі вже інший автомобіль вивозив трупи.
19 червня 1966 року на розчищений під спорудження Центрального універмагу в м. Проскурові (Хмельницькому), навпроти колишнього Будинку офіцерів, будівельний майданчик в’їхав екскаватор. Ковш зняв верхній шар ґрунту, зачепив плиту, і розкрилась яма.
Водій зупинив машину, заглянув туди і жахнувся: трупи! Влада вирішила, що вивозити землю і людські рештки треба з 2 ночі до 6 ранку. Вивозили багатонними автомобілями. Вивозили десятьма автомашинами десять днів. І це ще не все. Трупи почали виявляти там, де розміщувалися будівлі органів НКВС. Ось у такому пеклі побував безневинний батько Михайло Захарович і дивом вцілів. До найменших подробиць пам’ятає Михайло Захарович і період німецької окупації, як вели на розстріл поліцаї єврейське населення. Батьки несли дітей на руках, а старші трималися за одяг.
Перед розстрілом з єврейського гетто було виділено 40 чоловік з лопатами і три підводи. Вони підготували вимиті водою яри під власні могили. Разом із такими ж підлітками Міша сховався в кущах і добре бачив, як розстрілюють людей. Це неможливо описати.
На єврейському кладовищі біля дороги на Гатну розстрілювали вже тих, хто не потрапив у гетто, а ховався в різних місцях. Їх відловлювали поліцаї (Михайло Захарович називає їхні прізвища, які вже без участі німців розстрілювали нещасних. Відкривали вогонь по тих, хто пробував утекти, а потім вбитих конем стягували до ями. Поліцай Скотуля змусив приреченого повзти до могили декілька метрів, а потім сміючись застрелив.
Під час війни Михайло Захарович і його дружина, які тоді були ще підлітками, бачили, як радянські льотчики з «кукурудзяників» прямо на голови втікаючим німцям скидали гранати.
Після чого літаки приземлилися на околиці міста біля річки Вовк. Поки жителі старалися якнайкраще пригостити льотчиків, зірвався вітер і легкокрилі літаки переніс в болото. Довелося місцевим жителям з допомогою корів, коней і рук витягнути літаки з болота неушкодженими. Підвезли пальне і найдорожчі гості відбули за призначенням. А вже після війни, розповідає Михайло Захарович, сталася подія, про яку говорили не один рік. Помер начальник Дераж­нянського РВ НКВС. Похоронили його з великими почестями. А наступного дня вранці виявилося, що могила розрита, а труп начальника в стоячій позі прив’язаний до вишні біля дороги.
І на третю, і на четверту добу доводилося забирати труп з дороги і заново хоронити, поки не виставили міліцейський пост. Мстилися ті, хто невинно постраждав від рук начальника. Михайло Захарович не став називати їхні прізвища.