На вулицях районних центрів Хмельниччини та й у Хмельницькому часто можна побачити людей, які просять у перехожих милостиню. Мотивація у кожного різна: лікування дитини, рідних, на проживання та їжу. І хоч розум зазвичай підказує, що це своєрідний бізнес і заробляння грошей, як би жорстоко це не звучало. Але… Рука таки тягнеться в кишеню і дістає гроші. Шкода… Наприклад, старенької бабусі, яка просить кілька копійчин, як їй не подати? Покрите зморшками, як сіткою обличчя, спрацьовані руки, не одяг, а лахміття. Серце стискається від побаченого.

Та одного разу, даючи чергову гривню, зловила себе не думці, що тисячі українців зараз стоять ось так з простягнутою рукою. Бо хіба бабуся, яка встає ранесенько у сільській глибинці, щоб видоїти свою Рябушку багатша? Чи її дохід –– 2,5 гривні за літр молока –– величезна сума? Якби більшості безхатченків запропонувати таке життя та щоденну виснажливу працю, скільки б із них погодилося? Думаю — не багато. Та й ті нещасні копійки у старенької хочуть забрати, адже за прогнозами ціна на молоко має знову впасти. Лише не в магазинах, де цінники ростуть, як на дріжджах.
У Міністерстві агропромислової політики попереджають про черговий стрибок цін: у зв’язку з девальвацією гривні посадовці не виключають, що у травні хліб коштуватиме до 10 гривень.
Ціни ростуть, але зарплати та пенсії залишилися на місцях. А як вижити в селі?
Одне з таких сіл –– Велика Березна Полонського району. Люди тут хороші, щирі, привітні, як і в більшості українських сіл. От лише заробляти на хліб із маслом доводиться нелегко.
–– Роботи немає. Більшість чоловіків вже давно повиїжджала на заробітки, щоб хоч якось забезпечувати свою родину. Працює у нас школа, садочок, клуб, амбулаторія, бібліотека. Фермери беруть на роботу по 5-7 чоловік. А іншим, що робити? Адже у Великій Березні 1006 жителів, –– розповідає сільський голова Ніна Дончук, яка уже 17 років працює на цій посаді. –– Лише у нашому селі до          20 багатодітних сімей. Дітей потрібно ростити, ставити на ноги, а для цього потрібні гроші. Навіть не знаю, хто з нашого села піде цьогоріч здобувати вищу освіту –– це задороге задоволення і не по кишені для батьків, –– жаліється Ніна Андріївна.
Щоб там не говорили, а село потроху вимирає. Якщо у 2010 році народилося дев’ять дітей, то в 2014 — тільки троє. Такими темпами і в садочок, і до школи не буде кому ходити. Населення старіє. Якщо колись влітку на пасовищах можна було побачити череди корів, то тепер їх залишилося небагато. Візьмемо, до прикладу, 2010 рік: у Великій Березні –– 343 корівчини, а в минулому році — лише 279. А скільки буде цього року, боюся й загадувати. Адже минулої весни за оранку правили 20 гривень за сотку, а цієї –– ціна може подвоїтися. Мішок селітри, щоб удобрити землю, коштує 450 гривень. Зорати, закультивувати, удобрити, посадити, виростити і зібрати урожай, а потім віддати за копійки свою продукцію. Хіба вигідно? Звичайно ж ні. І перш ніж сіяти бурячки для своєї Рябушки, бабуся подумає, а чи не легше їй випити чаю. Адже навіть пляшка мінералки дорожча за молоко.
Одну з таких бабусь зустріли на вулиці. Правда, корови вона вже давно не тримає. Її господарство –– кізочки. Віра Максимова Дзюбчик — дитина війни. Народилася у 1939 році, пізніше виїхала на Донбас, де працювала на заводі. Але життя склалося так, що довелося повернутися у рідне село, коли захворіла її сестра Анна. Сімнадцять років вона доглядала сестру, останні шість з яких та була прикута до ліжка. Минулого року Анни не стало, і бабуся залишилася сама. Одна розрада — соціальний працівник, який підсобляє по господарству, й словом є з ким перемовитися. І це не єдина біда бабусі. Адже вижити на 1200 гривень пенсії –– не так просто. Зважаючи на те, що (село не газифіковане) лише машина дров коштує 2500 гривень. А порізати, порубати і поскладати, ще з 500. Словом — 3000. Три місяці потрібно відкладати пенсію бабусі, щоб не замерзнути. І хоч хатина у Віри Максимівни невелика, та цих дров не вистачить, щоб повноцінно обігріти її взимку. Економить… Адже дозволити собі другу машину дровенят, і сидіти півроку без копійки –– не може. Є у бабусі й субсидія 900 гривень, яку поки що не виплатили, а вже й зима закінчується. Не замерзати ж в очікуванні…
У селі дванадцятьом людям похилого віку потрібний соціальний працівник. А ще багато й таких, що мають дітей, але ті живуть далеко. Допомагають одне одному, часто сусіди не залишають у біді.
Ну, пенсіонери, пропрацювавши все життя, мають хоч мізерну пенсію. А що ж робити молодим сім’ям? Як вже з’ясували, чоловіки повиїжджали на заробітки. Часто це руйнує сім’ї, залишає дітей без батьків, адже не всі витримують перевірку відстанню. А жінки… Вони крутяться, як білки в колесі. Добре, що село близько від Полонного, то й возять на продаж сільськогосподарську продукцію. Отак і виживають. Хтось спивається, від «доброго» життя. Ось одна з трагічних історій. Жила в селі сім’я, в якій було шестеро дітей. Жінка пила, повиносила з дому все, навіть газову плитку. Як цього не помічав чи не хотів помічати чоловік, невідомо. Але коли дітей забрали в інтернат, за кілька днів він повісився, жінка ж замерзла через кілька років після цього: допоміг алкоголь.
У Великоберезнянській школі ще гамірно, адже тут навчається 126 дітей, а садочок відвідує 41 малюк. Село поки живе, та чи довго воно житиме? Адже люди жаліються, що грошей не вистачає на найнеобхідніше.
–– Зайшла в магазин, а мішок цукру коштує 680 гривень. Місяців два тому був 360. Це ж більша половина моєї зарплати. А мені ж іще дітей до школи відправити потрібно, одяг купити, продукти, –– розповідає жителька села.
Не думала сільський голова Великоберезнянської сільської ради Ніна Дончук, що колись тішитиметься, бо в селі у них великих хат немає. Адже й податок за житлове майно люди не сплачуватимуть. А от за нежитлове –– доведеться: правда, лише 0,01 відсотка від заробітної плати (коли можна було прийняти і 0,5 відсотка).
–– Люди не мають таких грошей. Та й де їм узятися, хіба з пенсії 1200 гривень? –– роздумує Ніна Андріївна. — Усе життя бабуся на своєму горбові будувала хатину, хлівець, сарай, а тепер ще й плати. Та навіть за туалет потрібно платити. Сміх, та й годі. Але людям не до сміху. Адже сміятися може той, хто не рахує свої доходи. А в кого вітер у гаманці свище, може лише гірко заплакати.
    Ось так і виживають жителі Великої Березни. Вони вже багато років стоять із простягнутою рукою і просять у влади кращого життя для себе і майбутніх поколінь. Та поки що його не видно…