Я люблю Україну. І, як її син, прагну, аби моя держава міцніла, процвітала, влилася в європейську сім’ю. А дарунком моїм у ювілейний День народження України як незалежної і вільної держави – є все моє неспокійне життя.

Повернувшись із Афганістану в лютому 1989 року, я відчув настрої українців і їхні бажання змінити реальність і жити так, як живуть люди в розвинених державах. Власне, тоді в Україні активізували свою активність такі організації і товариства, як «Меморіал», «Зелений світ», «Просвіта». В діяльності творчих мистецьких об’єднань, відлунням 60-х років, зазвучав національно-патріотичний заклик до становлення України, як самостійної, незалежної від усяких союзів, держави. Як поет, я став членом створеного в рідному Кам’янці-Подільському літературно-мистецького товариства «Творчість», яке відразу ж, як тільки «Літературна Україна» надрукувала статут і програму Народного руху України за перебудову, перереєструвалася в Кам’янець-Подільську міськрайонну організацію НРУ.
Незважаючи на тотальний контроль з боку тодішнього КДБ і усякі перешкоди з боку правлячої ще партноменклатури, рухівці активно сіяли серед місцевого населення зерна нового бачення і звільняли свідомість земляків від компартійного ідеологічного непотребу. На наші мітинги, на відміну від сьогоднішніх громадських зібрань, приходили тисячі, десятки тисяч людей. Будучи головою секретаріату організації і проводячи щоденні агітбесіди біля рухівських стендів, я радів від того, що кам’янчани (і переважно інтелігенція) свідомо ставили свої підписи за вихід України із складу СРСР. Це зіграло свою роль під час проведення знакового референдуму… і Україна таки сталася як незалежна, суверенна держава! І мені дуже приємно, що ми в Кам’янці-Подільському першими на Хмельниччині і одними з перших в Україні підняли наш український, жовто-блакитний прапор над міською радою, вперше на демократичній основі обрали міського голову Михайла Аносова – справжнього патріота України.
А далі був відкат від досягнутого і кучмівський експеримент зі створення власної економічної моделі дикого ринку з прихватизацією і галопуючою інфляцією. Напевне, наш народ ще не зовсім відмився від совкового світогляду, тому що вибір депутатів, як власне і гарантів конституції, не завжди прискорював розвиток державного будівництва. Та спрацьовував даний Богом на генному рівні дух справедливого опору всьому нещирому і не придатному для українців. Так, у всенародній, подібній на рухівські акції, толоці ми перемогли верховників-самодурів і ціною страждань, і життів побратимів із Небесної Сотні, вкотре вибороли своє право на Незалежність. Злий і нечистий у своїх задумах і зазіханнях північний сусід, простяг свої загребущі руки до наших українських земель. На той час мій син закінчив істфакт Черкаського універу, і ми записалися добровольцями на цю останню, російсько-укра­їнську війну, яка, на жаль, триває ще й досі. Я тоді пожартував: «Ото, сину, будеш тепер на практиці знати, як Герої Крут, вогнем із кулеметів, зупиняли солдатиків Муравйова». Слава Богу, наша вахта обійшлася без поранень фізичних. І величезна подяка всьому нашому українському люду за рух волонтерський… І взагалі – за братерське єднання в спільну нашу українську родину! Тепер, якщо ми відстояли свою державу, якщо підставляємо своє плече в період економічних проблем і шокуючої пандемії, то хіба в нас не вистачить сил і відваги посміхнутися неньці своїй, підняти її на руках всенародних і вітаючи з ювілейним Днем народження, заспівати, як те робили славні борці за волю, наші попередники: «О, Україно, о рідна ненько! Тобі вірненько присягнем! Серця кров і любов, все тобі віддати в боротьбі за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ!»

На фото: Михайло Коцюбанський із сином Юрієм. 2016 рік.