Курси валют

Наодинці
Крупинки свого  щастя Ольга Данилівна намагається зібрати докупи,  сидячи довгими самотніми годинами в ліжку. Про приємне думати краще — так можна було б обманути час, який навалюється на хворе тіло як важка брила. Однак нічого не виходить. Спогади просіюються, мов пісок крізь пальці. У руці ж замість «золота» залишається тільки мокра від сліз хустинка. Та яке ж воно те щастя в дитини та сироти війни? Його, як кажуть у народі,  як не було змалку, то не буде й до останку.

Чим же ж завинила своїй долі, коли  лише прагнула  мати  нормальні статки? Скільки ж треба було жили рвати, аби було все так, як і в інших, аби не бідувати, як у голодному і холодному дитинстві?  Аби зрештою бідову батьківську глиняну халупку перетворити на справжній дім, як у нормальних людей. Це ж на цій тяжкій будові і заробила аж шість гриж на своєму хребті.  Таке важке будівництво осилила сама, без чоловіка. Хвалити Бога, працювала комірником на заводі. Мала змогу виписати дешевше будматеріали… А ще  — городи, домашнє господарство, які всяк по-своєму відібрали здоров’я, котрого в 72 роки його вже жодного грама немає. А як же в селі можна було по-іншому? Та кому це в голові, що я самотня, хвора, брат, сестра вже й самі немолоді, у них своє життя, діти, внуки.
Погано те, що не дав їй Бог дітей. Та й з ким їх було заводити, як що не чоловік, то алкоголік. Скільки ж намучилася з тими пройдисвітами! Хіба хтось із них подав би склянку води на старості? Добре, що повиганяла. Хто ж не хотів би у такому домі хазяйнувати, казка не дім! Скільки їх вже приходило, тих людей, до мене. Хочуть жити в такій оселі — хай платять мені сповна, як і я свого часу за все сповна розрахувалася,  хай доглядають, як треба, годують, лікують — там побачимо! Всі вони зараз «добрі» на чужому поживитися…
Тільки милиці  —  одні незрадливі. Вони то вже точно не осудять моє бідне, важке та безсиле тіло, дозволять ступити кілька кроків по кімнаті, а може, й помаленьку  до порогу вийти, вдихнути весняного повітря. А якщо й вони підведуть? Хто нагріє чаю? Чи взагалі води подасть? Невже так і здохну на радість своїй клятій опікунці?
З редакційної пошти
Лист, який редакція «Подільських вістей» отримала з Копистина Хмельницького району, зачепив нас за живе.
   …Бог не дав мені дітей, і я в 72 роки 8.05.2014 року уклала договір про довічне утримання з колишньою співробітницею Вальковою  Вірою Захарівною та її донькою. У сільраді оформила генеральне доручення, згідно з яким мої опікуни мали право вчиняти дії від мого імені... У січні 2015 року мені стало відомо, що мої «благодійники» миттєво оформили на себе мій будинок площею 93,2 квадратного метра, всі надвірні будівлі та землю 44 сотки. Розпочали проти мене війну. Спочатку принижували мене, закрили літню кухню і забрали ключі. Мені вже три місяці люди носять їсти, а вона при сільському голові заявила, що я на хлібі і воді не здохну. Через таке ставлення я з серцевим нападом потрапила на стаціонар у кардіодиспансер. Двічі у мене був дільничний,  при ньому моя опікунка заявила, що дає мені їсти, як собаці. Втретє до нас прийшла комісія: сільський голова, чотири депутати і дільничний. Думала, що віддасть вона ключі від літньої кухні — не віддала. Дізналась, що я звернулась до суду, і вивезла з погреба всі овочі, прихопила 6 мішків пшениці, яку я одержала на паї.
Мотивує, що вона поставила газовий котел, а  мене влаштовував мій. Мали намір мене здати в психлікарню. Дуже прошу, захистіть мене від таких людей. До речі, Валькова доглядає в мікрорайоні Ракове діда і бабу. У мене лише ночує. Йде рано, а приходить пізно. До суду, який має невдовзі відбутися, я в таких умовах не доживу.  
О. Бугай.
Не відреагувати на таке звернення нашої  передплатниці ми не могли, тож як на  тривожний «sos»,  того ж дня відправилися до Копистина.
У Копистині
Про те, що Ольга Данилівна Бугай давно потребує догляду, її односельці запевнили нас відразу. Однак коментувати дії її опікунки не взявся ніхто з наших численних співбесідників. Навпаки,  Віру Захарівну в селі охарактеризували як добру й порядну жінку.
   Чому ж так не поспішають люди із, здавалося б, очевидними висновками? Як виявилося, тому що за добрий десяток літ у затишний будинок доглядати за нашою героїнею вже навідувалася незліченна кількість бажаючих, та всі отримували відкоша. Були серед них і цілі  сім’ї.  Однак, яких би зусиль і коштів не докладали,  ніхто з них, як розповідають  люди, в Ольги Данилівни більше півроку не залишався, не пройшовши суворого екзамену.
«Та корова, що борсалася снігами, у мене ще й  досі перед очима. Люба Герасимчук із нашого села, яка взялася разом із сім’єю  доглядати за старою, спеціально пригнала до неї на обійстя годувальницю, щоб і їм, і їхній підопічній завжди було свіже молоко. Однак і вони, видно, чимось не вгодили бабі,  бо змушені були тікати з того будинку разом із худобою в сніговій», — розповіла нам вже немолода жінка, яка не захотіла називатися.

Як з’ясувалося, не поспішають свідчити в суді на користь нашої дописувачки і її сусіди.
Оселя Ольги Данилівни справила на нас хороше враження. Чималий доглянутий цегляний будинок, гарне чистеньке подвір’я, рівний ряд господарських прибудов, мирні котики та песики в дворі. Літня кухня, до речі, вже відкрита. У те, що не живе в такому чудовому місці чимала сімейка, важко й повірити. І тільки побачивши Ольгу Данилівну в її стані хвороби, депресії, розчарування, трохи поспілкувавшись із жінкою, ми з колегою фотографом відчули, як і наш світлий настрій почав раптом затягуватися хмарами.
Жертва жертви
 Віру Захарівну Валькову ми відшукали в Хмельницькому наступного ж дня. Як з’ясувалося, з Ольгою Бугай її пов’язувала молодість і 20 років роботи пліч- о-пліч на одному підприємстві. Коли давня знайома зі сльозами на очах звернулася до неї по допомогу, як до останньої в цьому світі інстанції, відмовити колишній співробітниці доглянути її забракло сил. Але й взяти повну відповідальність на себе вже теж літня жінка не змогла, а раптом і в самої здоров’я підведе. Тож запропонувала підписати договір довічного утримання не тільки на себе, а й в рівній частині і на свою доньку.
 Хоч і не радив їй місцевий люд йти до Ольги «в прийми», однак вирішила все зробити і з морального, і з юридичного боку правильно і цим підстрахувати себе. Як не дивно, це їй вдалося.
«Я мати трьох дітей. Вони в мене дорослі, всім забезпечені, і переконували мене, що їм від мене нічого не треба, тільки була б здоровою і радувала їх. Однак, зізнаюсь, захотілося зробити на майбутнє для них, для онуків, добру справу. Знала, що буде важко. Втім готова була витерпіти», — розповіла Віра Захарівна.
 Жінка стверджує, що ходила за своєю підопічною, як за рідною, аби та ні в чому не відчувала себе ображеною чи обділеною. А заодно поставила в літній кухні на місці старого і вже непотрібного якісний новий газовий котел за
6 тисяч гривень, виконала ремонтні роботи, разом із дітьми чимало сил доклали і до городу, самі обробляли його і зібрали всю городину, якою й заповнили своїй підопічній комори. Проте випадково підслухана розмова, за словами жінки, перекреслила всі її добрі поривання. Ольга Данилівни скаржилася сусідці, що вже не знає, як своїх нових піклувальників пошвидше позбутися. Гірко ображена Віра Захарівна вирішила повністю відмовитися від взятих взаємних зобов’язань, однак вже за два місяці хвора самотня подруга вмовила із плачем її передумати.
Минуло небагато часу, як Віра Валькова стала знову відчувати себе жертвою занадто важких обставин, її енергія та запал танули на очах, руки опускалися. Робити добро знайомій, яку нічого не влаштовувало, а, навпаки, все дратувало, у Віри, за її словами, не було вже ні сил, ні бажання. Переступати поріг цього ошатного та, схоже, проклятого дому діти Віри Захарівни відмовилися навідріз. Все ж коли стало погано Ользі Данилівні із серцем, разом із чоловіком доправили її до обласного кардіоцентру. Щодня впродовж кількох тижнів носила хворій їжу, виділила, які могла, кошти на лікування. Коли ж дізналася, що нещодавно її підопічна подала на неї до суду, каже, й сама злягла з гіпертонічним кризом. Отож сьогодні Віра Захарівна переконана лише в одному:
«Ні моїх сил, ні вкладених коштів мені вже ніхто ніколи не
поверне. Та я зрозуміла одне — через цю жінку вже стільки людських сліз вилилося. Стільки прокльонів послано на її адресу, що вона мусить хоч щось у житті зрозуміти, аби й далі нікого з людей не мучити, не заробляти собі гріха. Їй необхідно зараз одне: покання і — молитва».