Курси валют

Цьогорічного липня збігло півстоліття відколи передплачує «Подільські вісті» (раніше «Радянське Поділля») Тетяна Вікторівна Мороз із Чорного Острова. Ніби вчора було: зайшла до цеху Чорноострівської трикотажної фабрики листоноша з квитанціями на передплату періодики. «Мені тільки «Радянське Поділля», — відрізало дев’ятнадцятирічне дівча, яке лиш кілька місяців тому приїхало сюди на роботу, адже з цією газетою поріднилася ледь не з пелюшок. «Пам’ятаю, як у рідній Кайтанівці, що на Деражнянщині, Михайло Чопик, розносячи пошту, гукав з дороги: «Дівчата, «Радянське подвір’я» (так він жартома називав) занесіть батькам!». І нас, п’ятеро сестричок, наввипередки бігли за газетою, що пахла свіжою фарбою… Обласний часопис батьки передплачували з 1958-го…

Не раз висвітлювалася на газетних шпальтах і батькова трудова діяльність, адже знаний на Поділлі Віктор Плохотнюк працював першим секретарем райкому, обіймав чимало інших відповідальних посад, завжди відстоюючи інтереси простих людей. Мама, вчителька, постійно збирала газетні вирізки з освітянськими матеріалами, цікавими історіями, порадами, рецептами. І ця гарна сімейна традиція передалася донечкам: і досі сестри, живучи в різних куточках Поділля, навіть у телефонному режимі обговорюють написане в газеті, що стала рідною. «На верхній полиці шафи впродовж багатьох років зберігаю пожовклі вирізки, а вирізаю те, що хочеться перечитувати, звідки черпаю поради, — розповідає Тетяна Вікторівна. — Отримавши «Подільські вісті», спершу читаю усі заголовки, затим — неодмінно бліц-аналіз важливих подій в Україні, тоді, як мовиться, — від першої букви до останньої. З початком війни, оплакую кожного загиблого. Виписую з мартирологів у «Подільських вістях» усіх подолян, які віддали своє життя за мирне небо над Україною, і молюся за їхні світлі душі. З нетерпінням чекаю матеріалів про учасників війни, про долі людські; зберігаю «Цілитель», «Нашу садибу»; як донька свого батька, люблю «Політичні гойдалки». А якщо відверто, в цій газеті мені імпонує усе, тож допоки житиму, передплачуватиму «Подільські вісті».
А ще часопис для нашої героїні — своєрідна невидима ниточка, що так майстерно зв’язує минуле і нинішнє, не раз щемно торкаючись пережитого-звіданого, зачіпляючи струни душі. Читає про Вовковинецьку школу-інтернат, до прикладу, й згадує сім років навчання у ній. Це там дівчинка навчалася гри на трубі, адже грала в духовому оркестрі, й сольного співу, це звідти їздили полонити танцювальними композиціями обласний центр. У родині пісня, надто ж колядки, щедрівки, попри партійність батька, завжди займали чільне місце. «На всіх гостях співали, — посміхається, — й навіть на городі за роботою. Зараз онукам співаю обрядових, кажу: вчіться, поки я жива».
Тетяні було дев’ятнадцять, як приїхала до Чорного Острова, на фабрику влаштувалася, квартиру винаймала, ще з п’ятьма дівчатами. «А до сина нашої господині Сергія друг приходив — Василь, — інтригуючи розпочинає жінка, — недаремно кажуть, випадковостей у житті не буває: після трьох років зустрічей у лютому, 1973-го, весілля зіграли. У тільки збудованому клубі в нашій Кайтанівці». Двадцять років трудилася героїня нашої оповіді на трикотажній фабриці, а коли та наказала довго жити, пішла до Чорноострівської районної лікарні №2 молодшою медичною сестрою: у неврології трудилася, хірургії, дитячому відділенні. Й тут, як день, збігло два десятки літ.
З коханим чоловіком виховали двох донечок, Ларису і Ольгу. Нині не натішаться чотирма онуками, яких так чекають із Хмельницького щовихідних. Тільки білих смуг не буває в долі: нещодавно, ледь реабілітувавшись після інсульту, впав чоловік. Зламав тазостегновий суглоб. Позаду операція, місяць лікарні, зараз тимчасово пересувається на інвалідному візочку.
…Бачили б ви, як же гарно зваблюють квіткові оази від ранньої весни до пізньої осені біля хати відданих наших читачів! Яких їх, всяких-усіляких, лише не має ця неймовірна щира, напрочуд добра жінка, справжня господиня. «Закоханість у квіти мені прищепила ненька», — гордиться. «І любов до газети прищепили батьки», — гордимося уже ми, працівники «Подільських вістей», і щиро дякуємо за незрадливість.