Осінні квіти створюють особливий настрій. Здавалося б, не вишукана краса, а на душі одразу тепліше і радісніше. Милуючись жовтогарячими спалахами чорнобривців, сором’язливістю пізніх троянд, вдихаючи аромат яблуневого саду, навіть не одразу усвідомлюєш, що це — територія, де знайшла свій притулок старість.
Зрештою, не лише своїм виглядом Лісоводський будинок для престарілих розвіює стереотипне уявлення про такі заклади, а, як з’ясувалося, й атмосфера, яку зумів створити колектив, стала відрадою для усіх його мешканців.
У кожного з них — своя життєва дорога, що привела до притулку. Проте кожен вважає його порятунком від розпачу, немічності та страшної самотності.

Бабуся Оля
Вона найстарша в їхньому будинку для престарілих. Ользі Герасимівні Мількевич 93 роки. В Лісоводах вона понад два з половиною роки.
– Я вже звиклася. І всі, хто живуть і працюють тут, мені як родина. Чоловіка не стало десять років тому. І рідного синочка вже немає. Кажуть, обірвався тромб. І молодим пішов на Небеса. Покинув мене, дружину свою, сина. Золоті руки мав і золоте серце. Коли я впала, що аж переломи в стегні, коліні були, він на руках мене носив. Виходжував після операції.
Не хочу бути тягарем невістці й онукові. Бо ж тут за мною такий догляд хороший — і вдень, і вночі. Тут я знаходжу спокій. А турбота цих людей замінила мені любов рідного сина. І, повірте, хоч маю вже стільки років, а хочу жити…
Танічка
Одне до одного тут звикли звертатися зменшувально-ласкавими іменами. Тож за Тетяною Леонідівною Яковець міцно закріпилося ім’я «Танічка». Серед жіночого колективу мешканців будинку вона наймолодша.
– Не так давно святкувала 59-річчя. Таке свято мені організували, що вдома подібного ніколи не бачила. Я інвалід з дитинства, маю серйозні проблеми з ногами. Обходити себе було вже вкрай важко. Вирішила: піду в будинок престарілих. Хоч тут я лише чотири місяці, але думаю тепер: чого не наважилася попроситися сюди раніше. Харчування п’ятиразове, страви ну дуже смачні. Всюди — чистота, бо ж прибирання проводять санітарочки по 5-6 разів на день.
Періодично організовують для нас цікаві екскурсії. Ось, завтра, наприклад, поїдемо в Сатанів. І артисти з концертами до нас навідуються. Щодня збираємося пограти в шашки, шахи, доміно. Хто може, займається ще й рукоділлям, читанням. Нудьгувати в нашому будинку не доводиться.
Можливо, на когось сама назва: «будинок престарілих» навіює страх. Але тепер я з упевненістю скажу, що це не так. Слава Богу, що такий заклад є! Бо, не приведи Господи, не стало б його, скільки людей опинилися б попід парканами — в холоді, в голоді, нікому не потрібні.
За наш лісоводський будинок, я готова розцілувати кожного, хто працює тут. Директора Олену Юріївну ми називаємо «Наша мама». Правду кажу, такої доброти я раніше не бачила, вона для нас усіх — найкраща мама. А медсестрички — просто незамінна допомога для лежачих хворих. Їхня витримка, увага — то ніби подарунок кожному з нас за нелегке життя.
Ліда — Слава
– У мене два імені, бо мамі подобалося одне, а батькові інше. Тут на обидва і відгукуюся. Чую, розповідають вам свої історії мої подруги, то і я розкажу, — під’їжджає ближче жінка на інвалідному візку. — Замолоду я дуже моторна була. А тепер без візка не обійдуся, падаю і все. Тридцять років разом з чоловіком прожила в Тбілісі, працювала завскладом на будівельній базі залізниці. А коли мама зістарілася, переїхала додому, в Пільний Олексинець. Пішла в колгосп буряки сапати. Я за характером така, що не буду нарікати. Буряки — нехай будуть буряки. Кажу: свіже повітря, фізкультура. Чим погано?
Втіхою для нас з чоловіком було двоє синів. А сталося так, що немає вже ні чоловіка, ні моїх соколиків. Залишилася одна в сільській хаті. Родич довідувався, правда. Води, дров наносить. Але ж у нього своя сім’я. Десь-колись сусідка загляне про болячки поговорити. То й попросилася я у Лісоводи, щоб не «вити» у чотирьох стінах. Ніскілечки не пожалкувала.
У нас чудове медичне обслуговування. Ось сьогодні приїхали лікарі-стоматологи з області. Вирвали мені «пенька», навіть не почула. Виготовлять протез. А що ж, буду гарна, молодша! А коли голова заболить, чи якось так недобре почуваєшся, медсестричка від тебе не відходить.
Харчують смачно, калорійно. Я вже кажу кухарям: не накладайте мені такі великі порції, бо ж я талію втрачаю, — сміється Лідія Олександрівна Новикова.
Нещодавно нам видали нові теплі кофточки, туфлі, халати. І харчами, і одягом ми забезпечені.
Влітку тут просто райське місце, все квітує, краса — не описати словами. І зараз у ці ще сонячні дні милуємося нашими клумбами, садком. Я впевнена, що тут моє життя продовжиться.
Зустріла свою любов
– Думала, не переживу величезного горя, коли помер син. Прийшов з роботи, ліг і не прокинувся. Поховала батька, чоловіка, сина і вже й сама не бачила цікавості до життя. Біда так мене підкосила, що не могла стати на ноги. Соціальний працівник приходила, дров наносить, бо газом опалювати велику хату мені пенсії не вистачало б. Мучилася, бо треба, щоб постійно хтось був зі мною.
Молодший син проживає в Тернополі, але в нього дуже маленька квартира. Де ж подітися? Надумала, що буду доживати віку в будинку престарілих у Лісоводах. Син мало не плакав, казав, від людей соромно. А я вирішила, що це єдиний вихід, — розповідає 83-річна Антоніна Михайлівна Мединська з Городка. — А я йому: побалакають і перестануть.
Зараз дякую Богу, що надоумив так зробити. Бо тут, у будинку, я віджила. І тут зустріла свою любов.
Кажуть, що в старшому віці вже не може бути почуттів, як у молодості. А я тепер знаю, що полюбити можна, і що ця любов тобі дає надію на краще.
Мене підкупила доброта Віктора. Я ж пересуваюся лише в інвалідному візку, і він завжди поспішав допомогти. Так і познайомилися ближче. Кожного ранку збігає з другого поверху на перший, щоб довідатися, як я почуваюся?
Правда, Віктор молодший, і я просила: залиш мене. А він каже, що вік не повинен заважати почуттям — якщо людям добре удвох, то хіба роки мають значення? Серце моє тьохнуло. І побажаю кожному, щоб могли на старості літ мати радість, яка нині є у мене. Мати велике бажання жити.
Місце великої турботи і тепла
І справді, у кожного з 47 мешканців цього будинку своя історія. Проте, згадуючи минуле, вони обов’язково наголошують, що саме Лісоводському закладу завдячують своїм сьогоденням.
– Лісоводський будинок для престарілих розрахований на 50 чоловік. Нині тут проживає 47 осіб, 20 з них мають групу інвалідності, 15 — це лежачі хворі, які потребують сторонньої допомоги. А 14 мешканців перебувають у відділенні підтриманого проживання, тобто вони здатні до самообслуговування, — розповідає директорка Олена Маринчук. — Мене часто запитують, які досягнення нашого закладу я вважаю головними. Особисто для мене досягнення — це показник якості наших послуг. Якщо наші старенькі посміхаються. Висловлюють свої рекомендації, побажання, дають поради, це означає, що вони не втратили цікавості до життя. І це дуже важливо. Тоді утверджуюся в думці, що ми робимо все правильно.
Допомогти, підтримати цих людей зі складною долею — наш обов’язок. По-різному складалися життєві обставини, але сердечне тепло, добре слово можуть навіть кригу розтопити. Тому кожного з наших мешканців ми справді зігріваємо увагою та турботою. За десять років роботи в будинку престарілих я ще більше переконалася, що випадкових у соціальному захисті немає. Бо лише люди з особливим характером, особливою душею доглядатимуть лежачих хворих, наче рідних батьків. Янгольське терпіння і виняткова доброта спонукають за невеликі кошти працювати всіх наших медичних сестер, кухарів, увесь персонал.
За останні роки нам вдалося значно поліпшити матеріальну базу закладу: провели капітальний ремонт їдальні, санвузла. Придбали м’який і твердий інвентар. Заклад повністю забезпечений медикаментами, продуктами для поживного харчування. Мешканці, як і весь персонал, пройшли вакцинування, зараз проводимо курс вітамінізації для них. І загалом медична допомога надається вчасно, на належному рівні. Відповідно до програм реабілітації підопічні Лісоводського будинку для престарілих забезпеченні мотоколясками, колясками з електроприводом. Тож мають можливість поїхати на пошту, в аптеку, магазин за територією закладу.
Чимало потреб забезпечуємо і завдяки допомозі благодійників. У минулому році, до прикладу, Лісоводський будинок для престарілих отримав півмільйона благодійних коштів. Проте головним у спілкуванні зі старенькими немічними людьми залишається непідробна турбота. Я часто кажу, що свою роботу ми повинні виконувати дуже якісно, адже ніхто з нас не знає, суджено нам пройти цей шлях для чогось або за щось.