Він прибув до військкомату ввечері того ж дня, коли почалася перша хвиля мобілізації (18 березня 2014-го). Прихопивши наплічник, куртку, шапку і кросівки, залишивши сім’ю, престижну роботу — на той час очолював охоронну фірму, маючи в підпорядкуванні півсотні чоловік. Що чинить правильно, не було і йоти сумніву — кодекс честі справжнього чоловіка. Що потрібен і згодиться там — був переконаний: свого часу здобув військову спеціальність «командир відділення розвідки військ спеціального призначення».

…Тридцятирічного Володимира Шрубковського із Летичева направили у 95-ту десантно-штурмову бригаду, в Житомир. «В двадцятих числах березня нас уже розподілили по підрозділах, — розповідає мужній чоловік. — Далі Крим, за ним — Донеччина». Про війну, про рейди, про пекельні бої, про оборону Донецького аеропорту, про пережите-зболене, про пекучу гіркоту втрат побратимів, про те, що ніколи не зітреться з пам’яті, про те, що не раз скупою чоловічою сльозою підступно скотиться з очей, він, як і більшість, хто пройшов страшне горнило війни, не розповідає. Чимало прикрих епізодів довелося звідати й після повернення додому після демобілізації, у 2015-му, в березні, якраз на день народження Шевченка. По-перше, зізнається, тривалий період не міг адаптуватися до колись звичного, навіть до шуму, дратували геть автомобілі, які безперестанно їздили міжнародною трасою. По-друге, ніяк не піддавалося усвідомленню, що поки там, за якихось 800 кілометрів, повним ходом триває війна, яка вбиває, плюндрує, калічить і зранює назавжди, тут — нічого не змінилося: безтурботне життя, святкування днів народжень, гуляння весіль. «Але ж і тут, і там — наша єдина Україна», — справедливо констатує справжній патріот. По-третє, а чи було комусь до нього діло? Уже не маючи роботи і, попервах, статусу учасника бойових дій, з військовим квитком, наказом про звільнення і довідкою про участь в АТО Володимир Григорович пішов до Центру зайнятості, аби стати на облік. Там розвели руками, мовляв, якби ви прийшли як діючий військовий або контрактник, а так не знаємо, що робити — немає такої статті. «Але все ж, як мовиться, поставили. На мінімальну виплату 574 гривні», — посміхається чоловік. Взявся оформлювати статус учасника бойових дій, але, з’ясувалося, навіть цей процес був доволі незрозумілим і далеко непростим. Усвідомлюючи, що в подібній ситуації опиняється ледь не кожен, хто повертається з війни, що мала ймення тоді АТО, і що, на жаль, державі почасти не до них, Володимир Григорович гуртує-організовує таких же колишніх бійців. Юрист за фахом, він знав, як подавати офіційні запити, куди спрямовувати необхідні листи. Тож уже в квітні у Летичеві під егідою Шрубковського з’явилася спілка учасників АТО, яка стала працювати для ветеранів. Буквально за місяць Володимир Григорович стає членом громадської ради при Летичівській райдержадміністрації, активно долучаючись до роботи в цьому напрямку в області. Зі створенням «Центру допомоги учасникам АТО» Хмельниччини захисник заслужених (!) прав ветеранів став спершу його юристом, а згодом — очолив.
«У 2015-му наша робота в основному була закцентована на сприянні-допомозі в оформленні статусу учасника бойових дій, — розповідає керівник центру, який не зі слів знає складність цієї процедури, на той час. — Фактично відсотків сімдесят хлопців, повернувшись із горнила війни, не знали, куди звертатися з тими паперами на руках. З часом ця процедура налагодилася, тож тут, уже, на щастя, нашого втручання не треба. Проте нагальним стало сприяння в отриманні усіх належних соціальних гарантій, пільг, земельних ділянок, в питаннях постановки на квартирний облік, влаштування діток у дитячі садочки і так далі. Все це з часом вплелося у величезний клубок, який щоднини потребує розмотування, бо ж звернень вистачає. До того ж, прагнемо, аби наша робота була дієвою і ефективною. Не уподібнюємося деяким державним установам: не футболимо людей від одних дверей до інших. Якщо звернулися до нас, не пересилаємо в потрібну інстанцію, лише проконсультувавши (що почасти для багатьох звичка), а в більшості випадків робимо все самі, відвідуючи всі потрібні установи».
Саме цей центр, керівник якого на собі відчув, яка вона насправді важка, адаптація після повернення з фронту до мирних буднів, допомагає вчорашнім бійцям знайти своє місце в цивільному житті, домогтися заслужених пільг. «Завдяки нашим правильно поданим запитам в органи державної влади, починаючи з 2015-го, — розповідає Володимир, — на сьогодні є чимало міських програм щодо підтримки воїнів АТО/ООС. Діє низка обласних. Можливо, вони не досконалі, але вони працюють! Це і медичні: лікування, протезування… Це і змога ветеранам здобути вищу освіту. Це допомоги для родин полонених і зниклих безвісти… Маємо стосунок й до того, що
50 добровольців отримали статус учасника бойових дій на рівні області».
Центр співпрацює з комісаріатами, військовими частинами, громадськими організаціями на місцях, тож одними з перших дізнаються про загибель воїна-земляка. Перевіряють інформацію, зв’язуються з родичами, допомагають доправити додому «двохсотих», оформити документи і влаштувати поховання. Нелегка це, погодьтеся, ноша.
«…Нині на Хмельниччині, — розповідає Володимир Григорович, — близько 19 тисяч осіб, які пройшли пекло війни, отримавши статус учасника бойових дій. 500 з них — жінки. Тож у свято, що покликане вшановувати всіх, хто захищав Україну, починаючи з часів козацтва, ОУН-УПА до тих справжніх патріотів, які нині боронять нашу землю, хто своєю любов’ю до України жертвує найціннішим, хочу побажати, щоб всі повернулися живими, щоб ніколи не стерлися з пам’яті та історії ті, хто віддав життя за Україну, і ще: аби суспільство усвідомлювало, якою ціною здобувається ПЕРЕМОГА. Адже настане час, коли нас запитають: «А що ти робив, коли була війна в твоїй країні?». Тож нині кожному з нас, на своєму місці, варто чинити так, аби колись, не соромлячись, дати гідну відповідь. А прикладів для наслідування у нас, на щастя, достатньо. І з такими людьми Україна — незламна!