Курси валют

«В окопі є правило: там немає атеїстів. Бо хай би як стверджував боєць, що ні в що і ні в кого не вірить, під час першого бою, першої стресової ситуації в голові ніби перемикається якийсь тумблер: кожен усвідомлює, що є сила, яка його оберігає, — розповідає колишній боєць 95 десантно-штурмової бригади, нині керівник обласного «Центру допомоги учасникам АТО Володимир Шрубковський. — А капелани — єдині люди на фронті, з якими хочуть говорити, яким відкриваються бійці. Їм розповідають те, чого не скажеш ні командиру, ні побратиму: і що тобі справді страшно, бо ти — людина, і що ти боїшся загинути, бо в тебе родина, і що ти переймаєшся за своїх рідних…»

Микола Лучинський, настоятель парафії Христа Царя Всесвіту (м. Хмельницький), капелан-психолог християнської служби порятунку давно став і найкращим другом, і психологом, і духовним наставником і для тих, хто на нулі, і для тих, кого ворожі кулі вклали у шпиталь, і для мирних жителів окупованих територій, чиї життя обпекла війна, і для діток, які зростають під обстрілами. Коли вперше, у 2017-му, поїхав з волонтерами на схід (зі слів юного племінника, який воював, знав, як важко молодим необстріляним хлопцям там), збагнув просту істину: волонтери їдуть допомогти продуктами, речами, він мусить підтримати словом, огорнути молитвою, вони бачать, що треба привезти, він — що в очах захисників. Адже ні для кого не секрет, що проблем на війні вистачає, що не кожна психіка їх витримує. Тому мета — розговорити хлопців, озвучена проблема — найкращий результат її розв’язання. Розговорює, вислуховує, підтримує, без права на вигорання: у кожного свій фронт на цій війні. Також психологом їздить з отцем на схід і собака-самоїд Еней.
Нещодавно Микола Лучинський повернувся з чергової побувки на сході. Відрадно, каже, що не марна праця капеланів і справжніх патріотів: у багатьох населених пунктах у перші роки війни люди, під впливом сепаратистської пропаганди, в очікуванні руского міра, вороже ставилися й до наших бійців, вважаючи їх виною усього, що відбувається. Аби самі громадяни не сіяли розбрат у суспільстві, їм потрібно донести, що таке Україна, хто такі українці. «Більшість не ідентифікували себе як українці, — розповідає священник, — не сповідували прадідівських традицій, закладених у ДНК. Багато були затятими атеїстами. Пам’ятаю, у селі Новогригорівка, яке було обстріляне у 2015-му, де багато полягло наших хлопців, проводив Пасхальну літургію під обстрілами. Тоді похрестили 82-річну бабусю, вона була не хрещена, проживала в бідовій хатинці на краю села… Нині у деяких населених пунктах навіть вдалося ще не вщент обстріляні-розвалені приміщення під храми облаштувати. І люди на сході вже чітко усвідомлюють, хто вони, чому мають боротися за свою землю, допомагають нашим військовим. Тож наші ідентичність і патріотизм, навернення до Бога вселяють переконливу віру в перемогу. Зміцнів і укріпився дух наших військових. Стільки ж бо років триває війна, такого вже, на жаль, набули колосального досвіду, до всього довелося адаптуватися, пристосуватися, все мусять витримати і втриматися повинні, не помститися за побратимів, коли по них стріляють, а вони не мають права на відповідь. Аби вистачило необхідних наказів, а духу, мужності й досвіду у хлопців вистачить! Знаєте, прикро, коли деякі люди, чуючи про війну лише з коротких новин, міркують, що йдуть туди хлопці і дівчата, аби гроші заробляти. Кожен може піти на такі «заробітки», залишивши сім’ю, роботу! Але війна так чи інакше, якщо й вдасться вціліти фізично, назавжди зранить душі, зоставивши пекельний слід».
Аби донести жителям Хмельниччини, мирних територій, що таке війна, яке пекло вона несе з собою, отець Микола відкрив у костелі музей російсько-української війни, там є і фото загиблих краян, і простріляні шоломи, і закривавлені прапори, і предмети побуту в окопах, бліндажах, і обереги… Часто він розповідає дорослим і дітям, що таке війна, розтлумачує масштабність подвигу всіх, хто виборює нам з вами мирне завтра, пояснює, за що ми повинні їх цінувати. Капелан переконаний, що на рівні держави за стільки років війни вже має бути чимало ефективних програм, стабільні соціальні пакети для учасників бойових дій, для їхніх сімей, для родин загиблих. І психологів, і реабілітаційних центрів має бути достатньо. Те, що пережите-звідане, яке вперто не йде з пам’яті і щоночі сниться, вчорашній солдат намагається, до прикладу, заглушити оковитою, — не повинно бути проблемою однієї родини, це — проблема держави, суверенність якої той солдат виборював. Водночас Микола Лучинський пропагує, що повага і підтримка героїв, їхніх родин — обов’язок кожного з нас, а любов до України — беззаперечна наша сутність. Тому кожен на своєму місці гідними вчинками має наближати святу Перемогу.
…У День українського козацтва і захисника України нашим захисникам і захисницям, роль яких нині у суспільстві вважає провідною, отець щиро бажає витривалості, Божого благословення в такій святій справі — захисті Батьківщини, аби, попри труднощі і виклики, продовжували так щиро і віддано любити неньку Україну, аби ніколи не знеохочувалися і не опускали рук, прямуючи до священної перемоги; а всім українцям і подолянам — непідробної любові до Вітчизни, і усім-усім нам — Божої опіки!