Адже саме в роботі, як розповідає Катерина Юхимишена, гартується характер, тож не варто боятися і дрібних труднощів. Треба працювати, бо допоки ти в русі – відчуваєш життя.
Що й казати, з цими беззаперечними істинами не можна не погодитися, адже за плечима цієї тендітної жінки чотирнадцять років роботи на пошті листоношею. А до того Катерина Іванівна 26 років працювала електромеханіком міжміського зв’язку в Укртелекомі.
Народилася Катерина Юхимишена у 1960 році в Деражні. Її батьки – Іван Самійлович та Олена Василівна працювали в Деражнянському будинку побуту: тато — закрійником, а мати – швачкою. Їхні послуги користувалися неабияким попитом у жителів містечка, адже батьки мали “золоті” руки. Та, на жаль, до них прийшла біда, довелося поховати сина (брата Катерини) Михайла (світла йому пам’ять), який помер у сімнадцять років. Тож усю свою любов і тепло батьки віддавали доньці, намагалися виховати її гідною людиною.
Після закінчення школи № 2 в Деражні, юна Катерина вступила в училище зв’язку, що в Кіровограді. Далі було навчання у Львівському технікумі електрозв’язку, після чого робота в Укртелекомі.
Та доля розпорядилася по-своєму, пов’язавши жінку з професією поштаря. Але Катерина Іванівна ніколи не шкодувала про свій вибір. “На початку було важко, – згадує вона, – бо специфіка роботи на пошті зовсім інша, ніж коли працювала електромеханіком. Проте завдяки підтримці тодішнього начальника відділення поштового зв’язку Галини Трохимівни Олійник вдалося все освоїти”. Також слова подяки жінка адресує й Інні Іванівні Цвірінькал – начальнику Центрального відділення поштового зв’язку “Деражня-1”, яка колись теж простягнула руку допомоги новій колезі.
Сьогодні Катерина Іванівна має на обслуговуванні чималу дільницю, тому треба встигнути обійти двори до смерку. Та й затримаєшся, як ділиться жінка, не раз у своїх клієнтів, адже кожен хоче поспілкуватися, бодай хоч слово мовити про себе, чи якісь новини розповісти.
А після важкого робочого дня Катерина Іванівна поспішає додому, бо там роботи — хоч відбавляй. З роками навчилася сама давати всьому раду, бо вже минуло тринадцять років, як відійшов у засвіти чоловік Микола Андрійович. Проживає жінка з молодшим сином Сергієм у приватному будинку в Деражні, а старший – Юрій – живе у Хмельницькому, разом із дружиною Аллою виховують двох діток – Юлю та Іванка. Тішиться бабуся онучатами, коли приїжджають до неї. З радістю частує їх ароматними пиріжками, особливо смакують з яблуками.
Хоч часу обмаль, і вже в минулому залишилося улюблене вишивання і в’язання (а скільки серветок вишила і зв’язала светрів – вже й не згадає), проте намагається жінка викроїти хвилину для квітника. Бо дуже любить квіти, радіє душа, коли яскравими барвами переливаються купчасті хризантеми восени та милують своєю ніжністю ромашки влітку.
“А ще ділянку городню маю, – додає Катерина Іванівна, – картопелька, свіжі огірочки – завжди є до столу”. Все потрібно обійти, до всього докласти натруджену руку, бо інакше вона просто не вміє. Щоразу нагадуючи собі, що саме праця дає відчуття життя.
Gismeteo 
