Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 484

Вони не виснажуються восьмий рік їздити на схід, на нуль, в окопи. Бо, знають, їх там чекають, можливо, зараз, на відміну від перших років російсько-української війни, навіть більше доброго слова, підтримки, аніж продуктів і речей. Вони не втомлюються, як більшість тих, хто про події на сході чув з сухих телевізійних новин, від війни. Волонтери благодійного фонду «Мир та добро» вкотре повернулися з уже промерзлих, проте все ще гарячих точок сходу.

«Так багато потрібно розповісти, — буквально захлинаючись від емоцій розпочала Мар’яна Сенчук. — Все більше складається враження, що маємо дві України. Одна — це обстріли, холод, болото. Обстріли ціною життя, загиблі, поранені… Скільки горя, сліз. Просякнута кров’ю земля. Біль розриває серце. Справжні українці, щирі патріоти, безстрашні, мужні, сильні боронять нашу неньку Україну. Воїни-добровольці там за покликом серця, без копійки заробітної плати. Їх неможливо купити за найбільші гроші світу. Усмішками та обіймами зустрічають вони волонтерів. Усе тут щиро і просто. Це і є еліта української нації, яка була, є і буде завжди. Інша Україна — веселощі, розваги, безтурботність, святкові салюти, безконечна гонитва за посадами, грошима, знайомствами, розважальні заходи, на які витрачаються мільйони. А поруч — важкопоранені, які потребують реабілітації, скалічені війною долі, хворі діти… Співчуття — де воно?
— Дуже часто, — продовжує волонтерка, — чую слова докорів про зарплату військових. Але ці люди не знають, скільки власних коштів йде на відновлення пошкоджених після обстрілів комунікацій, коли воїни змушені купувати кабель, утеплювач, інші речі, які можуть врятувати життя та забезпечити мінімальний комфорт. Не рахуйте зарплату військових! У Збройних силах України є вільні місця, тож у вас є можливість одягти військову форму. Знаєте, заповідь «Полюби ближнього свого, як себе самого» — це швидше про Тих справжніх на сході України, і Тих, хто не втомився допомагати, молитись, поважати, вірити».
За стільки років зріднившись із родинами військових, доєднавши до своїх сердець тисячі братів по духу і крові, набачившись чимало доль, які скалічила війна, ледь знаходячи сили спілкуватися з родинами загиблих, щоб підтримати їх, Мар’яна Сенчук та Микола Фрединський закликають кожного українця шанувати військових, їхні родини, тих, хто пережив і продовжує переживати жахіття війни, а ще — цінувати мир та спокій у наших домівках і пам’ятати, завдяки кому це. А ще, традиційно, просили подякувати на шпальтах часопису капелану, настоятелю Хмельницького костелу Царя Христа Всесвіту отцю Миколі Лучинському, який щоразу їздить з волонтерами своїм бусом, всім меценатам, благодійникам, без яких поїздки були б неможливі. Відрадно, що так багато на Поділлі добрих людей, що в кожнісінькому селі, селищі, містечку, місті вистачає тих, хто підтримує наших захисників, наших земляків, наших рідних і близьких, там, в іще гарячих точках уже промерзлого сходу.
Будьмо мудрими, цінуймо тих, завдяки кому живемо під мирним небом, схилімо голови перед осиротілими родинами, молімося за героїв, які перейшли до небесного строю, кожен на своєму місці наближаймо святу Перемогу!