Більшість із нас бояться пенсійного віку. Бояться, що разом з ним приходить забуття, що найцікавіша частина життя минула, тож вихід на пенсію сприймають, як вирок. Занепадають духом, занурюються в рутину домашніх справ з упевненістю, що всі дні відтепер сірі, нудні, монотонні.
Моя співрозмовниця своїм прикладом повністю руйнує ці стереотипи і демонструє, скільки переваг у цьому періоді життя та яким насиченим, цікавим він може бути.
Із Ларисою Третяк, мабуть, знайома чи не половина жителів Хмельницького. Чотирнадцять років перед виходом на пенсію працювала завідувачкою поліклініки Хмельницької міської дитячої лікарні. І не злічити сімей з маленькими дітьми, які зверталися до неї за допомогою чи порадою. Як кажуть, потрібна усім і всюди. То як воно, в один момент позбутися такої затребуваності?
- Насправді, я могла продовжувати працювати. Ніхто ж мене не випихав за двері. І деякі колеги говорили, що обов’язково пошкодую про своє рішення. Ні, не пожалкувала, – каже Лариса Генівна. – До мене якось несподівано прийшло усвідомлення, що, «згораючи» на роботі, часто віддаючи їй вихідні, святкові дні, працюючи допізна, не відпускаючи думок про неї, ми проминаємо щось дуже важливе в житті. Виступи доньок на дитячих ранках, вечеря з батьками – саме ці миті вже не повторяться, а вони дуже і дуже потрібні. Бо в них – і наснага, і радість, і любов. То чи варто жертвувати ними?
Так, коли із виходом на пенсію раптово замовкли всі телефони, що ще вчора були «червоними», стало якось не по собі. Зате телефонували ті, яким від мене нічого не треба, які просто раді чути мій голос. Знаєте, я вперше у скверику, через який стільки років бігала на роботу, помітила, які гарні тут дерева, яка тут краса. Раніше її не бачила. Я, до речі, ніколи й дачі не хотіла. Бо просто не було на неї часу. А тепер вона для мене – місце спокою, тепла, де немає суєти, де набираєшся лише позитивних емоцій.
- А що для вас є найбільшим захопленням?
- Музика. З самого дитинства відчувала пристрасть до музики. Десь у 4-5 років я як заворожена дивилася на клавіші фортепіано. Батько мій – інженер, мама – лікар, але вони якось дивним чином розгледіли в мені цей хист. І коли мені було шість років, якраз на Новий рік, подарували піаніно «Україна». Батько разом із другом везли його на санчатах. Було слизько і перед під’їздом інструмент перехилився, упав, пішло відлуння. «Наші приїхали!» – кричу я в кімнаті. Щастя просто переповнювало мене.
Так і оселилося піаніно в двокімнатній хрущовці. А я після того пішла навчатися до музичної школи. Мріяла, що колись виступатиму на великій сцені, даватиму концерти для фортепіано з оркестром. Мені пропонували продовжити навчання музикою в Харківському інтернаті для обдарованих дітей. Але батьки переконали, що треба закінчити середню школу і вже тоді робити свій вибір.
- І що , медицина переважила музику?
- Я на відмінно закінчила фізико-математичний ліцей №17, і мама наполегливо радила вступати до медичного вишу. Професія лікаря була на той час дуже престижною. Крім того, мама хотіла бачити нас з сестрою своїми послідовницями. Її аргументи взяли гору. Я закінчила Чернівецький медінститут. Вже під час роботи пішла в клінординатуру. Навчатися люблю і переконана, що ми постійно повинні набувати нових знань.
Думаю, я могла би бути непоганим педагогом. Коли на практику приходили студенти медучилища, то залюбки працювала з ними. І коли запроваджували в педучилищі новий предмет «Валеологія», то викладати його запросили мене. Завжди прагнула нестандартно подавати матеріал, не «сухо», а справді цікаво та доступно.
- А що ж, любов до музики минула?
- Ні, вона на все життя. Подароване батьками піаніно досі зі мною. Ми переїздили в інше помешкання, фарбували його, розмальовували, але не розлучалися. Сідаю за інструмент, і мелодія народжується залежно від мого настрою.
До речі, коли мені потрапляли на очі вірші, які вражали до глибини душі, з’являлася й мелодія. Так написала вісім пісень.
Мало хто знає, що Михайло Бурін, відомий ортопед-травматолог Хмельницької міської дитячої лікарні (на жаль, покійний), писав вірші. Один з них подарував мені, і народився романс «Море», в пам’ять про нашого колегу, надзвичайно добру людину.
- Ваші доньки, онуки перейняли це велике захоплення?
- І старша Оля, і молодша Іра закінчили музичну школу, але любить грати на фортепіано Ірина. Після закінчення Харківського авіаційного інституту, вона вступила до аспірантури. А пізніше покинула тут навчання і склала іспити в аспірантуру у Великій Британії. Нині проживає в Англії з чоловіком Девідом і трирічною донечкою Амелією. Ділиться враженнями, що багато людей є поціновувачами класичної музики, до освічених і талановитих там ставляться з особливою повагою.
Донька Оля теж дуже творча. І цю творчість вона втілює у виготовлення тортів. Це справжні витвори мистецтва, від яких важко відвести погляд. Кожного в нашій сім’ї на свята вона обдаровує своїми солодкими шедеврами.
Її діти, а мої старші онуки, п’ятнадцятирічні двійнята Даринка і Данилко, які проживають у Хмельницькому, навчалися і в музичній, і в художній школі. Тепер, коли навантаження зросло, вирішили продовжувати заняття в художній. А їхня молодша сестричка, шестирічна Вірочка, приходить до мене і з радістю сідає за інструмент. Думаю, музика теж стане її великим захопленням. Буде професійно займатися чи ні, покаже час. Але, без сумніву, музична школа формує в дітей хороший смак.
- Як вважаєте, пані Ларисо, чи можна виховати у собі творчість, бо ж не всі з нас народжуються з унікальним талантом, не кожен має і потяг до музики?
- Білі та чорні клавіші піаніно в мене викликають завмирання душі. Це так. Але коли з виходом на пенсію у мене з’явилося більше вільного часу, то наче «прорвало» до різної творчості. В Інтернеті знайшла, як виготовляти шкатулочки, корзинки, таці з газетних трубочок – і вже всі рідні зносили для мене газети. Потім вирішила освоїти декупаж – робота з серветками. Далі – валяння, тобто вироби з вовни. Намисто, яке зробила за цією технікою, і досі одне з найулюбленіших для мене.
Інтернет дає чудову можливість навчатися новому. Раніше треба було відвідувати курси, а нині – будь ласка, майстер-класи вдома, у телефоні чи на комп’ютері.
Я захопилася плетінням гачком. Зокрема, створенням плетених іграшок. Це дуже кропітка робота, та для мене цікава. Перші іграшки виготовила для Віри, а потім великий кошик з ними поїхав і до Амелії. І першою іграшкою, яку вона тримала в ручках, був маленький плетений ведмедик. І на цей Новий рік під ялинкою моїх найменших онучок чекають уже великий ведмедик і зайчик.
Крім того, у ці передноворічні дні я виготовила нові фігурки янголів, як обереги, і символ нового року – миле тигреня, яке поліпшуватиме настрій. Такі подарунки найкращі, бо в них, ще раз наголошу, мої найніжніші почуття до рідних.
Із великою любов’ю до онуків я розпочала писати «Щоденник бабусі». Його пишу ось уже 15 років. Передаю емоції на папір, щоразу доповнюю розповіді новими враженнями. Кожному з чотирьох онуків присвячені окремі сторінки.
- Важко й уявити, що в людини може бути стільки захоплень!
- Немає нічого неможливого. Все залежить від наших бажань. Коли я вперше приїхала в Англію на знайомство з рідними Девіда, то майже 90-річний дідусь поцікавився, чим я займаюся. Відповіла, що на пенсії. «Ларо, - сказав він мені, – сповна насолоджуйся життям!» Цю насолоду я відчуваю в спілкуванні з рідними, в кожному новому занятті, яке хочу опанувати. У подорожах Хмельниччиною. Ми часто вибираємося з онуками, щоб, до прикладу, побачити світанок у полі. Чи сфотографувати захід сонця на березі річки. Чоловік Сергій, який свого часу працював у «Хмельницькобленерго», багато їздив по області. Він переважно відкриває для нас прекрасні місця. Їхали на Дунаєвеччину, і я прочитала все про Миньковецьку державу, графа Мархоцького, щоб розповісти про це онукам, і щоб вони самі побачили стародавні Миньківці. Неймовірної краси наші Сатанів, Бакота… Не треба великих грошей, сідайте з друзями чи рідними у невеличку машину і подорожуйте рідним краєм. Ви будете приємно здивовані побаченим.
А ще можна захопитися незвичним. Коли, до прикладу, я прочитала роман Рея Бредбері «Кульбабове вино», то задумала, що варто спробувати зробити таке. Вийшло! Повірте, його смак запам’ятовується назавжди. А ще вирішила зробити сироп із фіалок, зацукрувавши їхні пелюстки, і прикрасити ними тістечко чи торт. Неймовірне задоволення відчуваєш, коли задумане вдається.
Чоловік підтримує мене в таких «пориваннях». Він і сам експериментує, виготовляючи, наприклад, виноградно-калинове вино, інше із незвичним поєднанням ягід чи фруктів. Я вдячна Сергієві, що світ моїх захоплень цікавий і йому.
Якось мені порадили прочитати книгу «Вік щастя». У ній розповідається, що життя людини можна поділити на три періоди. І якраз третій, що припадає на пенсійний вік, варто вважати щасливим. Адже це вік, коли багато переосмислюєш, коли життя відкривається по-новому, і коли можеш нарешті займатися улюбленими справами. Пожити для себе. І насолодитися життям.