Погодьтеся, таки оригінально, коли Новий рік збігається з власним новоріччям: подвійне свято – під бій курантів, із традиційними мандаринками, шампанським, олів’є, з новорічними вогниками і хлопавками, подвійні привітання, подвійне підбиття підсумків року, що минув… Ювілейний день народження першого січня завітає до Людмили Нищої з Лісоводів, що на Городоччині. Згідно з паспортом. Любили так колись записувати, дати плутаючи. Тож сама доля розпорядилася, аби ця напрочуд гарна, щира й ніжна і водночас мужня та вольова жінка святкувала уродини двічі: народилася ж бо насправді на Андрія. А може, це й до ліпшого, адже охочих побажати цій диво-людині всього якнайкращого не злічити. Заслужила, випромінюючи непідробні доброту і людяність.

Хоч не було в родині медиків, Людмила змалку знала, що неодмінно піде стезею Гіппократа. Не вступивши після восьмого класу, наполегливе дівча після десятирічки знову подало документи до Хмельницького базового медичного коледжу. Трудовий шлях розпочала з посади акушерки в сусідній Кремінній. Працювала там, щоправда, недовго – народився синочок. Коли закінчилася декретна відпустка, запропонували місце у Лісоводському будинку-інтернаті для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю. Свій перший робочий день пам’ятає до найменших дрібниць, хоч майже тридцять літ згайнуло, відколи стала частинкою дружної родини. Була медсестрою, а вже четвертий рік – поєднує обов’язки старшої медичної і дієтсестри.
Не приховаєш: таки нелегко працювати в подібному закладі. Складні судьби крізь себе фільтруєш, до всіх мешканців звикаєш, як до рідних, а невблаганна доля і плин часу замінюють одних на інших, залишаючи у серці слід чи не по кожному. «Стільки років не йде з пам’яті одна бабуся, – пригадує Людмила Петрівна. – Її вирізняла особлива доброта. Вона була спокійна, виважена, скромна. Її привезли до нас з онкологією. Попри нестерпний біль, намагалася посміхатися. І жодного нарікання від неї ніхто не почув. Молодою вона вийшла заміж за вдівця з двома маленькими синочками. Виростила-виплекала їх, як рідних. Дали їм з чоловіком гідну освіту. Впливовими людьми з високими посадами вдалося стати обом. А після смерті батька, вони привезли неньку до нас в будинок-інтернат. І… жодного разу не провідали. А вона… жодного разу не дорікнула».
Почасти доводилося медсестрі виходити у вихідні, приїздити вночі: комусь укол, комусь крапельницю поставити. «Я не спростовую, що в нашого колективу нелегка робота (тим більше, зараз складні часи, посилюються вимоги, а в людей чомусь складніші характери, більше обсідають усіх хвороби), та переконана: жоден із нас точно не обрав би іншого шляху, – усміхається Людмила Петрівна. – Нині у будинку-інтернаті проживає 46 підопічних, восьмеро з них прикуті до ліжка, 21 мають інвалідність. Так, вони різні. Але однаковісічко хочуть уваги і тепла. Тож стараємося огорнути їх любов’ю і турботою. Вони звикають до нас. Адже тут знаходять родину, якої більшість не мали. Хоча поступало до нас і подружжя, траплялося, знаходили свої долі тут. Є в нас старожил – старенький незрячий дідусь. Він навчився орієнтуватися в просторі, а нас впізнавати по голосу. Завжди по-батьківськи розпитає про справи, про дітей, про онуків. Наша директорка Олена Юріївна Маринчук організувала роботу так, що справді кожен відчуває себе членом великої дружної родини, а домашній затишок і комфорт – це не лише сучасні ошатні чистенькі приміщення. Це – здавалося б, дрібнички, але вони зігрівають і скрашують холодну знедолену старість. Щовихідних у нас домашні вареники, пиріжки. Прагнемо дотримуватися традицій усіх свят. І працівникам, і підлеглим влаштовуємо дні народження. У нас є культпрацівник, який розробляє сценарії заходів. На релігійні свята обов’язково кличемо батюшку… І найвища нагорода для нас, працівників, – по-справжньому щасливі посмішки наших мешканців».
Допоки розмовляли з Людмилою Петрівною, до її кабінету раз по раз заходили постояльці. Жартували, з’ясовували, хто приїхав, і, як донечку, розпитували про справи. І чітко простежувалося – вони щасливі, і … безтурботні, бо про них піклуються. А в закладі вже пахло Новим роком і Різдвом, особливої атмосфери додавали прикрашені ялинки…
«Віддай людині крихітку себе. За це душа поповнюється світлом», – справедливо підмітила Ліна Костенко. Ви уявляєте, скільки світла у душах персоналу закладу, скільки його в душі ювілярки? А ще ж вистачає любові й тепла на двох синів і невісток, найбільшу втіху і розраду – онучку Кароліну, на рідних, на друзів. Такі вони, справжні подільські Берегині.