«Від долі нікуди не втечеш. Лише після трьох днів знайомства я вийшла заміж, і ніколи про це не пожалкувала. Виховали з чоловіком четверо дітей – і вони для нас були змістом життя. Так, виходить, розпорядилася доля», – розповідає Лідія Прохорівна Когут із села Глібки.

Виросла вона в селі Пеньківці на Волочищині. В сім’ї була наймолодшою, п’ятою, дівчинкою, яка народилася вже після війни, у 1946 році. З фронту їхній батько повернувся інвалідом – втратив ногу. Тож допомагати в домашньому господарстві дівчинка звикла змалку. Часто бігала підсобляти мамі, яка працювала свинаркою.
– Праця колгоспників була важкою, бо ж всі роботи – вручну. Ми ще школярами і на фермі допомагали, і буряки сапали… Дитинства, вважайте, не знали, – продовжує Лідія Прохорівна. – А вже коли подорослішали, то могли, як і всі дівчата та хлопці, відвідувати сільські вечорниці. Співали пісень, жартували, гармошка вигравала. Там і зустріла Володю…
А він, помітивши вродливу дівчину, вирішив, що обов’язково запропонує ви­йти за нього заміж. Бо саме про таку дружину і мріяв. Уже за три дні прислав сватів, і переїхала Ліда у Глібки. Разом з молодими проживав батько Володимира, теж фронтовик, якого комісували через важке поранення. У сім’ї, де не було жіночої руки, вся хатня робота припала на Лідію. Та до неї вона була звична. До того ж, молоде подружжя вирішило будувати свій дім, у якому було би затишно, в якому б зростали їхні діти.
– Ми ніколи не чули, щоб батько бодай підвищив голос на маму, про погане слово і зовсім не йдеться. Взаємоповага, турбота одне про одного – такі стосунки були між батьками, поки жив тато, – розповідає донька Валентина. – Я й своїм дітям давала настанови, щоб поступалися, підтримували, цінували, любили одне одного. Бо такі стосунки є найдорожчими для кожної сім’ї, такими, вони були між моїми батьками.
Тато був дуже дружелюбною людиною, – продовжує вона. – Часто в домі були гості, або ж люди, яких треба було пригостити, залишити на нічліг, бо ж приїхали здалеку. Нікого не відпускали з порожніми руками, якийсь подаруночок від сім’ї отримував кожен. Батьки тримали в господарстві багато курей, гусей, качок, закруток із вирощеного в саду та на городі було достатньо, тож зажди мали чим пригостити і дати з собою. Мама ніколи не нарікала, що, може, хоче відпочити, що чужі люди в хаті – не до часу. Ні. З батьком вони були, наче на одній хвилі.
Тато був ще й надто працьовитою людиною. В колгоспі – один із кращих трактористів. Недаремно за високі показники його нагородили в той час орденом. І переможець соц­змагань був неодноразово.
Коли ж вийшов на пенсію за інвалідністю, взявся за столярні роботи. Виготовляв вікна, двері. І зварюванням займався, вміло працював з металом. Пішов у засвіти наш батько рано, прожив лише 58 років.
А мама у колгоспній ланці трудилася. Ми не раз бігали допомагати буряки сапати, картоплю, моркву перебирати. Мені подобалося слухати, як співають жінки, про що розмовляють. Серед людей завжди було цікаво. Можливо, тому, що батьки прищепили нам любов до села, всі ми залишилися сільськими жителями. Брат Сергій, з яким зараз проживає мама, – слюсар, живе, як і я, в Глібках. Юрій – на Волочищині, у селі Щаснівка проживає, Людмила – в Ставчинцях. А я у наших рідних Глібках усе трудове життя віддала школі. Після педучилища мені випало відкривати цю школу і працювати тут директором 30 років. На жаль, через малу кількість дітей, школа в селі вже не працює.
Хоч всі ми дорослі, – каже Валентина Володимирівна, – живемо з сім’ями в різних місцях, а мама залишається берегинею нашого роду. До неї з’їжджаємося на свята і за іншої нагоди. Вдячні безмежно їй за ту велику любов, якою зігріває і дітей, і онуків, і правнуків. У мами дев’ять онуків, яких вона, по суті, і виховала. Коли моєму сину виповнилося шість місяців, а доньці взагалі три місяці, залишала їх з мамою. Треба було триматися роботи, і вона виручала нас усіх, хоч і сама ще працювала телятницею на фермі. І їсти приготує, і дітям одежину пошиє, і порядок у хаті наведе… Все встигала.
Мама й нині хоче бодай чимось бути корисною. Всі ми дуже любимо її пиріжки. Їхній аромат асоціюється у нас із маминим теплом. Чекали новорічно-різдвяних свят, щоб зібратися разом, скуштувати духмяних пиріжечків. І заколядувати. До речі, тато дуже любив, коли ми співали, збираючись родиною. Цій традиції не зраджуємо. Ганнуся, братова дружина, гарно на баяні грає, і ми з братом беремо участь у художній самодіяльності. Звучали наші глібівські колядки й цього року. На добро, на щастя, з вірою та надією на краще.