Курси валют

Про це мріє староста села разом із односельцями.

У шкільні роки вона захопилася математикою. Дехто дивувався, що така делікатна мила дівчинка, яка й у музичній школі займається, тягнеться до серйозних наук. Як правило, дівчатка більш схильні до гуманітарних, а Неля запевняла, що їй до вподоби складні задачі. Недаремно мріяла про фізико-математичний факультет у виші. Та майже перед самим вступом заманулося побачити інші місця, захотілося випробувати себе на самостійність подалі від дому.

Тож і занесло випускницю Клинівської школи аж в Архангельськ, де почала опановувати складну спеціальність інженера-проектувальника автомобільних доріг. І хоч із рідним порогом розділяли тисячі кілометрів, вони не могли вплинути на щирі почуття Нелі та Володимира, її односельця. Після третього курсу навчання відгуляли весілля, і переїхав Володя до дружини, працював майстром виробничого навчання в профтехучилищі.
— Коханий підкупив мене усмішкою. Якщо й сердилася, його усмішка все згладжувала. Бо вона дуже привітна і щира, — розповідає Неля Янкова.
А коли повернулися додому, свекор почав серйозну розмову: «Моя вам порада, діти: залишайтеся в селі. І роботу будете мати, і хліб, і до хліба. В селі не пропадете. Не треба буде по чужих кутках тулитися. Вдома — найкраще».
Послухали батькової поради. Неля в КСП «Колос» пішла працювати бухгалтером. Володимир — лаборантом, пізніше — завгоспом у місцевій школі. Тоді вона й гадки не мала, що згодом доведеться їй стати старостою Клинового, — села, з яким тісно пов’язане все її життя.
— Піля бухгалтерії колгоспу перейшла працювати секретарем Клинівської сільської ради. А коли почався процес об’єднання, наша Сатанівська громада утворилася одна з перших. Тоді посада старости була ще виборною, і більшість людей проголосували за мене. Трохи згодом, після виборів до органів місцевого самоврядування у 2020 році, голова Сатанівської територіальної громади Альберт Іванович Собков знову призначив мене старостою Клинового, — розповідає Неля (Ірина) Янкова.
Так, у неї два імені. За паспортом — Ірина, проте перше — Неля звичніше й комфортніше, зізнається співрозмовниця. Саме так звертаються до своєї старости всі односельці.
— Коли почала працювати в сільській раді, в нашому Клиновому проживало 2700 осіб. А нині, на жаль, на тисячу жителів менше. Село велике, гарне, протяжність його аж 11 кілометрів. І мені, як старості, як жительці села, звичайно, хотілося б, щоб воно не «міліло». Дуже багато наших клинівчан нині подалися на заробітки. Шукають можливості заробити кошти на навчання дітей, на лікування, на поліпшення житлових умов. Розлетілися по світах, обживаючись у нових місцях. Боляче це. Бо ж вони могли бути корисними рідній стороні. Аби тільки була робота та гідна зарплата.
Коли, до речі, дізналися, що в Сатанові будується санаторний комплекс «Арден-палац», то наші люди заговорили про прекрасну можливість працевлаштуватися. Бо хоч робота за кордоном — це непогані заробітки, вони ніколи не компенсують переживань і туги батьків за дітьми. Ніколи не компенсують тих днів, коли сім’ї змушені жити в розлуці. У мене самої донька з чоловіком та 9-річною онучкою Христинкою живуть за кордоном, тому ці моменти ми відчуваємо дуже гостро. Мій син теж вдалині від нас, працює в Одесі.
Справедливо кажуть, що риба шукає глибшого місця, а людина — кращого. А нинішнє життя й обставини особливо спонукають до цього, — ділиться думками Неля Григорівна.
Слухаючи її, не проминула запитати, як вдається їй, тендітній, на вигляд дуже спокійній, з ніжним голосом, вирішувати питання, де часто потрібна чоловіча напористість, твердий характер, може, й «залізні нотки» в розмові.
— Ой, ситуації, і справді, трапляються різні, — каже староста. — Про­рвало, скажімо, водопровідну трубу. Треба оперативно і техніку знайти, і спеціалістів. Звертаюся до нашого орендаря земельних паїв. Виручає, треба сказати, у багатьох господарських питаннях. Але ж є люди, котрі хочуть, щоб все вирішувалося, як за помахом чарівної палички. Зараз, негайно! Але я зрозуміла, що на агресію, на злість, крик не можна відповідати тим же. Навпаки, коли спокійно починаєш розмовляти, людина заспокоюється, «вмикає» розсудливість. Буває, що весь негатив виливають, навіть незважаючи на пояснення. Вислухаю, промовчу, а вже наступного дня починаємо спокійно розбирати ситуацію. На моїй посаді треба бути і психологом, і юристом, і економістом, але насамперед — мати в серці велику людяність. Таке ось моє переконання.
У старости немає нормованого робочого дня. Він може завершитися пізно ввечері, або ж розпочатися з раннього ранку. Я, до речі, й професію водія вирішила освоїти, щоб більше встигати. Своєї відпустки жодного разу повністю не використала, бо мине день-два, і на роботі потрібна моя присутність.
Колись я сказала, що мій дім — це робота. І я вдячна чоловікові, свекрусі, яка проживає разом з нами, за те, що не дорікають, що розуміють. Часто доводиться займатися паперовою роботою, адже при Клинівському старостинському окрузі функціонує віддалене робоче місце ЦНАП: допомагаємо оформляти заяви на приватизацію земельних ділянок, документи на субсидію, інші, які потім передають до Сатанівського ЦНАПу. Коли затримуюсь допізна, то Володя, він працює водієм санітарного автомобіля при Клинівській амбулаторії загальної практики сімейної медицини, або свекруха обов’язково зателефонують, щоб поцікавитися, чи зі мною все добре. У таких простих моментах відчуваю дуже важливу для себе підтримку.
Завжди заряджає мене оптимізмом і слово рідної мами. Вона свого часу працювала начальницею поштового відділення в нашому селі. Я й тепер не раз пригадую, як ми з братом вечорами допомагали заповнювати квитанції на передплату. Тоді люди передплачували дуже багато періодичних видань, по кілька газет, журналів у кожен дім, — продовжує співрозмовниця. — Нині запроваджують пересувні відділення, але людям від того користі немає. Поштарка, вона ж і в дім зайде, запропонує та доставить товар, розпитає за здоров’я, ще й передплату оформить. Навіщо позбавляти сільське населення такої необхідної допомоги? У Клиновому поки ще працює поштове відділення, і я вважаю, що село залишається у виграші. Працюють школа, дитячий садок, дуже хороший у нас Будинок культури — і відчувається, що село живе. А забрати їх — все, загибель стане неминучою. Це ж, як важливі органи в організмі села, без яких йому вижити надзвичайно важко.
Знаєте, я дуже мрію про час, коли ми будемо розвивати своє, рідне. Для цього Господь послав українцям стільки можливостей! Хочу, щоб батьки не сумували за дітьми, бо вони, діти, будуть десь поряд і їм буде добре на своїй землі.
Дуже хочу, щоб у нашому Клиновому людям жилося радісно. Бо матимуть все необхідне для нормального життя. І щоб за свою непросту, іноді виснажливу роботу, могла чути просте і таке потрібне кожному слово «дякую».