До редакції «ПВ» звернулася Валентина Філюк з проханням розібратися в ситуації, яка склалася довкола спадщини, що за заповітом належала їй, а через десять років — зведеному брату. Я вирішила розібратися у цій заплутаній, як згодом з’ясувалося, історії.
Вислухавши представників обох сторін конфлікту, можу сказати одне — у кожного своя правда. Питання лише в тому, в кого вона більша?
Було моє, а тепер — ні!
Валентина Філюк приїхала до Хмельницького аж із Волині. А все тому, що квартира, яка мала дістатися їй у спадок, знаходиться в селі Немиринці Городоцького району. Жінка розповіла, що її мама — Яніна Іванівна — прожила у шлюбі з Василем Васильовичем Костишиним понад сорок років у селі Верхи Камінь-Каширського району Волинської області. «Я батьку була не рідною дочкою, але він мене вдочерив і любов’ю ніколи не обділяв, — каже Валентина Василівна. — Мама з татом пенсію не витрачали — складали на рахунок в «Ощадбанку» в Кам’янці-Подільському, де проживає брат батька. На старості років мама захворіла і згодом померла. Ми з батьком поховали її, як годиться, і він продовжував жити разом уже з моєю сім’єю. Я доглядала його, піклувалася, щоб і не голодний був, і чистенько вбраний».
Через кілька років після смерті дружини Василь Васильович поїхав на батьківщину — в село Немиринці Городоцького району, хоча Валентина вмовляла його лишитися, але чоловік наполягав на своєму. Дізнавшись про його приїзд, до себе в село Балин Дунаєвецького району покликала перша дружина Світлана. «Чому вони колись розійшлися — не знаю, але це сталося одразу після народження їхнього сина. Аліменти ж на дитину Василь Васильович сплачував справно, — веде далі моя співрозмовниця. — Погодився поїхати до першої дружини бо, мабуть, лишатися на самоті не хотів. Але довго разом їм також не судилося прожити. Незабаром вона помирає, а Василь Васильович залишається самотнім».
За словами Валентини Василівни Філюк, після смерті жінки, до батька обізвався син Борис, який також проживає у Балині. Запропонував йому переїхати до нього, мовляв, час налагоджувати родинні стосунки. «Тепер я розумію, що ним керувало – жага грошей, а не любов. Борис підтримував зв’язок із братом Василя Васильовича з Кам’янця-Подільського. Можливо, він йому сказав, скільки вже є коштів на рахунку, і Борис вирішив цим скористатися. Але на той час він запевнив, що догляне старого і йому в нього буде краще. Батько так і зробив: зібрав речі і вирушив до сина. Через деякий час мені подзвонили сусіди з Немиринців і сказали, що Борис вже за тиждень привіз батька назад до хати, покинув з речами на подвір’ї, а ще через два тижні Василь Васильович помер».
Зі сльозами на очах Валентина розповідає, що дуже шкодує, що раніше приїхати не змогла, не забрала батька до себе, можливо, каже вона, цього б і не сталося. «Я ж на той час перенесла складну операцію на серці. Проте, дізнавшись про його смерть, одразу вирушила в дорогу. Зі своїм чоловіком організувала похорон, обід — усе, як годиться. Знаєте, мене здивувало те, що коли батько жив, хоча й недовго, у сина, він не мав навіть чистого одягу. Усі речі були брудними, батько — немитий. Це був суцільний жах… Я ж то думала, що йому там буде добре. Нехай би поріднився з ним, може, і моя сім’я з його сім’єю подружилася б… Одне слово, поховали батька в Немиринцях за свій кошт, брат навіть не приїхав на похорон, не говорячи вже про фінансову допомогу. Поховання мені обійшлося близько десяти тисяч гривень, бо, як відомо, помирати нині дорожче, аніж жити».
Про заповіт, залишений батьками, жінка знала, бо мала його на руках (датований ще 2004 роком). Тоді і її мама, і батько написали його в один день й передали доньці, боячись не встигнути, роки ж бо немолоді. Як і слід було за законом, Валентина Філюк звернулася до нотаріуса, але не через півроку, а за сім місяців (раніше приїхати не могла за станом здоров’я). Проте нотаріус їй повідомив, що жінку позбавили спадщини. Виявляється, є ще один заповіт, який належить зведеному братові (рідному сину Василя Васильовича), згідно з яким усе майно і гроші, які батьки «назбирали» разом, переходять йому. А це —
36 тисяч гривень і квартира в Немиринцях. «Я ж із законом не знайома, бо працюю в школі вчителем математики, тому й поїхала до себе додому ні з чим, — бідкається жінка. — По дорозі мені зателефонував Борис і повідомив, що гроші він забрав, вони належать тільки йому, а мені нема чого туди пхатися, бо я нічого довести все одно не зможу. А воно, мабуть, так і є. Борис — бізнесмен, має свою пасіку, тому, напевне, і підлаштував усе так, що й закон йому не указ. Згодом я проконсультувалася з юристом, який мені сказав, що мої права порушено за багатьма статтями, зокрема, мене як пенсіонерку не мають права позбавляти спадщини. Якби все було чесно, то моя частина складала б 17/32, а братова 15/32. З цим мій чоловік і поїхав до Бориса, бо я вже не могла цього витримати. На що він йому відповів, що ми можемо подавати на нього до суду, але все одно нічого з того не матимемо. «Я одного разу не з’явлюся, іншого — захворію, третього — поїду кудись, а ти тільки гроші виїздиш, що взагалі без сорочки лишишся», — такими були його слова. Ще й дорікнув нам «Москвичем», якому більше 35-ти років, і якого батько лишив у мене на подвір’ї, мовляв, ось мій спадок. А я йому на те й кажу: «Мої кури вже понеслися у ньому, то забирай собі, хай ще твої там несуться». Можливо, я б залишила все, як є. Але люди в селі щоразу мені кажуть, щоб я домоглася свого, бо на похорон витрачалася я, доглядала його теж я, а в результаті, що маю? Ще насторожує Борисова самовпевненість. Звертаюся до вас, журналістів, допомогти розібратися в усьому. Нехай хоч поверне ті гроші, що я на похорон витратила. Мені, людині з поганим здоров’ям, вони не завадять. А може, «брат» почитає газету і одумається, на що я маю великі сумніви».
Ще хто кого вигнав з хати…
Звинуватити Бориса — зведеного брата Валентини Філюк, як кажуть, у всіх смертних гріхах, не вислухавши його версії про те, що сталося, я не могла. Тому, зателефонувала до нього і розпитала про стосунки з батьком, і про те, як же так вийшло, що спадок раптово дістався йому?
«Мені було шість місяців, коли розійшлися мої батьки, — каже Борис Васильович. — Знаю, що батько одружився вдруге з жінкою, яка мала дочку. Він з ними жив усе життя. Мав, на той час, непогані зв’язки. Тому, коли постала потреба влаштувати Валентину в інститут, він її вдочерив, мовляв, моя дочка і їй треба допомогти. Зі мною ж він не бачився тринадцять (!) років. За цей час не давав мені ані копійки. Не цікавився чи живий, чи здоровий. Коли ж у мене виникли життєві труднощі, я не погордував і звернувся до нього за фінансовою допомогою. Але батько сказав, що його сім’я проти, і він нічим не може мені допомогти. Після цього, я про нього більше не чув».
За словами Бориса Васильовича, саме Валентина вигнала з дому батька. І через те, що йому нікуди було іти, він і приїхав на Хмельниччину. «Коли моя мама дізналася про це, то покликала батька до себе жити. Вони між собою порозумілися. Я був не проти цього, тим паче, я й сам почав з ним бачитися, бо мамина хата була по сусідству з моєю. Після смерті моєї мами, батько ще сорок днів жив то в її хаті, то в моїй. Лише потім вирішив поїхати до себе у Немиринці».
Борис Костишин розповідає, що телефонував батьку, цікавився, як він. Але після того, як сам потрапив до лікарні, то на деякий час втратив зв’язок із батьком. Коли зміг зателефонувати — Василь Васильович вже не брав слухавку. Занепокоївшись, поїхав до нього. Тоді сусіди й розповіли, що Василь Васильович помер. А похорон організувала сама Валентина, але найріднішим — брату з Кам’янця-Подільського і Борису — не дала знати. У сусідів їхніх номерів не було, тому вони нікого не сповістили.
Що стосується спадщини, то Борис Васильович наполягає, що незадовго до своєї смерті батько, при повній пам’яті, переписав на нього заповіт. «Думаю, він розкаювався за те, що наше життя так склалося, хоча вибачення не просив. Батько взагалі був дуже скритним, малослівним. Коли жив у мене, поводився, ніби нічого й не сталося. Я йому теж у душу не ліз. Просто робив те, що повинен робити син, хоча, в глибині душі, образа на нього лишилася. Валентина Філюк батькові речі залишила у сільраді. Я ж собі на згадку взяв з квартири лише фотоальбом».
Про суперечку між зведеною сестрою Борис Костишин каже коротко: «Якщо Валентина хоче щось довести — нехай звертається до суду. За ті гроші, що мені дісталися, замовив на батькову могилу пам’ятник. Його навесні вже мають встановити, також оплатив поминальну літургію на сороковий день». Не заперечує Борис Васильович відшкодувати витрати Валентини Філюк на похорон, але просить, щоб вона надала йому чеки. Хоча, хто ж їх зараз видає: продавець вінків на вулиці чи копачі могили, чи батюшка за відспівування покійника? Аргументує свою позицію тим, що хоче, щоб усе було чесно. Ось така його правда.
Я поцікавилася у сусідів із Немиринців, як складалося життя Василя Васильовича Костишина. Неля Іванівна Ганюк розповіла, що її, нині покійний, сусід і справді приїхав спочатку до себе на квартиру. Потім до першої жінки, далі до сина, але з однією умовою – щоб не пив горілки. Тому-то, каже Неля Іванівна, він і хотів після смерті Світлани повернутися до себе додому в Немиринці, бо тут йому ніхто не заважав випити. Саме від цього він і помер. Також сусідка підтвердила, що Валентина Філюк не повідомила про смерть Василя Васильовича ні його брата, ні сина. Знає лише, що квартира пустує, а Борис сказав сільському голові, що якщо будуть біженці зі сходу, то нехай живуть там – безкоштовно.
Поцікавилася я також і в адвоката, чи порушені права Валентини Філюк на спадщину. За його словами, якщо Валентина бажає в судовому порядку відстоювати свої права то, вона, згідно зі статтею №1241 Цивільного кодексу України, повинна надати необхідні документи, які засвідчили б її право на обов’язкову частку в спадщині (які саме, вона може дізнатися прочитавши відповідну статтю у Цивільному кодексі). А далі — суд вирішить, хто правий. Якщо, звісно, Валентина розпочне цей двобій за свою правду.
Gismeteo 
