Перші жертви, перші поранені… Перші вимушені переселенці: Чернігів, Київ, Харків, Суми… Оскільки Хмельницький для переселенців, втікачів від війни, став справжнім прихистком, то майже кожна сім’я в нашому обласному центрі тепер приймає знедолених.

Вечірньої пори 28 лютого пролунав телефонний дзвінок від доньки:
— Мамо, тату, можемо прийняти кілька дівчат з Києва?
— Звичайно, доню, навіщо запитувати! А де вони?
— Десь біля Летичева. Поламався бус, яким вони їхали, то доки полагодять, на попутках доберуться в Хмельницький і переночують у нас.
Подорож наших нічних гостей тривала майже шість годин.
Приїхали дуже втомлені, зголоднілі, а вранці розповіли про пережите.
Було дуже важко — спершу повірити в небезпеку, а потім звикати до постійного напруження: виття сирен, двигтіння будинків від вибухів, обережності на кожному кроці — від незнайомого погляду чи необачного руху.
Вийшовши з домівок, — а живуть вони в різних місцях столиці, — навіть і подумати не могли, що не скоро повернуться назад. Встигли взяти з собою лиш те, на що впав погляд, бо часу на роздуми не було — повітряна тривога раз за разом, потім комендантська година, потім ночівля в метро і за проханням роботодавця необхідність виїзду на захід країни.
А як виїхати, чим?.. Вокзал переповнений, автобусним маршрутом на Житомир теж не потрапиш — міст підірваний, аби російським танкам та іншій смертоносній ворожій техніці не прой-
ти. Добре, що через соцмережі вдалося знайти не повністю зайнятий пасажирами бус, де й прилаштувались.
Якою була дорога, можна судити хоча б по тому, що на основну трасу виїхали лише під вечір наступного дня — добирались перелісками, полями, виштовхували рятівний транспорт з ям та яруг. Дві ночі ночували в бусі — позмінно, аби хоч трохи розслабитись…
Дівчата погостювали у нас два з половиною дні, трохи оговтались від пережитого і поспішили в дорогу: одна — на Захід, а інша вирішила повернутись якомога ближче до Києва, наскільки це можливо, аби бути чимось корисною, допомагати.
Наступні наші гості були вже з Харкова. Сім’я — чоловік-пенсіонер з дружиною і тещею. Чотири дні дороги з Харкова до Хмельницького!
Встигли в останній момент — будинок поруч з їхнім розвалився від російської бомби просто перед очима, перекривши виїзд, котрий вони оминули за кілька хвилин перед тим, об’їжджаючи вирви від снарядів, мін, бомб та решток зруйнованих будівель.
Про страхіття в Харкові розповідати зайве — треба бачити харків’ян, їхні згорьовані очі, їхню палаючу ненависть до окупантів і непохитну віру в те, що ворог буде розгромлений.
А розповідали вони — про людську доброту, про те, як на кожному блокпосту наші воїни підказували найбезпечніший оптимальний маршрут, як поспішали на допомогу зовсім незнайомі люди, що їхали в протилежному напрямку, надавши замість пошкодженого своє запасне колесо і, повернувшись до станції технічного обслуговування, допомагали з ремонтом автомобіля. А потім підказали де і як заправитися, крім того, дали ємності для пального і засоби для заправки авто… Та ще й зателефонували знайомим знайомих, аби організувати безпечну ночівлю через три сотні кілометрів.
Скромність і невибагливість гостей теж вразила — довго відмовлялися від того, щоб ночувати з постіллю, бо вже звикли спати тривожно, одягненими. Ще й гроші пропонували нам за прихисток. Звісно, ми відмовились, що й говорити…
Інший випадок. Біженці з Бучі, далекі родичі дружини, ледь вибрались з оточення лише тоді, коли почули про евакуацію. Не вірили до останнього, що росіяни зможуть вдертись у передмістя столиці.
Агресор вже обсипáв бомбами і снарядами древній Чернігів, а вони ще ходили на роботу, відводили в дитсадок свого трирічного синочка. Коли квартиру прошив ворожий снаряд, повністю знищивши дитячу кімнату, нашвидкуруч зібрали те, що вціліло з одягу і побігли до батьків, квартира яких була неподалік. Після артобстрілу, забравши малого з дитсадочка, повернутися назад не змогли, бо містом вже сновигали ворожі солдати.
Разом з іншими містянами знайшли прихисток у підвалі напівзруйнованого спорткомплексу. Спершу було більш-менш затишно, тепло, можна було і з їжі дещо купити в прилеглому магазині. Але так тривало недовго — зникло і світло, і тепло… Цілий тиждень сиділи у сховищі напівголодними, у сирості й холоді.
Виїхати з міста своїм транспортом не було змоги — блокпости окупантів не пропускали поодинокі автівки. Лише після довгих поневірянь правдами і неправдами вдалося вибратись з пастки та дістатися до Хмельницького, а далі як Бог дасть…
Живучи в скромній двокімнатній хрущівці, не думала-не гадала, що зможе в ній поміститися одночасно, окрім мене, п’ятеро чоловік плюс двоє собак. Але так і сталося, коли племінник попросив прийняти на кілька днів сім’ю свого товариша, що евакуювалася з Харкова. З нею добиралася до Львова і їхня знайома, співробітниця глави сім’ї. І двоє псів… Та Бог з ними, з незручностями. Було шкода тих людей, які, подолавши не одну сотню кілометрів, потребували відпочинку, тим більше, з двома малолітніми дітьми. Розповідали, як на їхніх очах багатоповерхові будинки в центрі Харкова розсипалися від рашистських ракетних ударів, мов сірникові коробки. Як переховувалися спочатку в укриттях, сподіваючись, що все це страхіття скоро вщухне. Та дарма… От і вирішили не ризикувати життями дітей і своїми власними, виїхали в бік Львова, ще не знаючи, якою важкою виявиться та дорога, скільки на ній буде блокпостів і тягнучок.
Біженці — яке болюче слово! Чому не гості, просто гості… А через день після цього моя квартира прийняла ще стільки ж переселенців, з іншими долями, хлопчиком на милицях і літньою жінкою. Чоловіки супроводили жінок і дитину до кордону, щоб потім повернутися в розбомблений Харків, адже там вони були потрібні як спеціалісти.
…Харків’яни поводилися порядно, поривалися чимось допомогти, постійно дякували… Поїхали вони через день на світанку, пообіцявши зателефонувати. Довго проводжала поглядом автомобілі, а на очах бриніли сльози. Незнайомі люди, та все ж українці, отже свої, рідні.