Роман не пам’ятає свого тата: йому було кілька місяців, коли батьки розлучилися. Хоч, як мовиться, і характерами зійшлися, і ніякі чорні кішки не пробігали, і ніби кохали молоді гарячі серця. Причина крилася у простому: він, росіянин, волів, аби їхала сім’я на його родіну, вона, щира українка, не хотіла залишати Батьківщину. І хоч було чимало претендентів на руку й серце довгокосої красуні, прирікати сина на вітчима не наважилася. Коханий попервах писав сповнені сльозливих освідчень листи, а згодом й ті канули в Лету. На аліменти не подавала: чи то гордість не дозволяла, чи справжнє кохання. Хлоп’я змалку звалило на дитячі плечі не лише усі чоловічі домашні справи, а й завжди допомагало неньці на колгоспних роботах. Охоче брався Роман за всеможливі підробітки. Надто ж у студентстві: й вагони розвантажував ночами, й на будівництві після пар гарував, вже допомагаючи мамі й бабусі матеріально. Згодом з посмішкою згадував, як нестерпно хотілося мопеда, який був у всіх ровесників.

Про те, як праглося батьківського сильного плеча, як жилося йому без батька, не розказував ніколи. Хіба у дорослому житті зрідка, коли дружина дорікала, що багато витрачає на дитячі іграшки і примхи, проговорювався: «Мої діти матимуть усе, чого б мені це не вартувало. Я знаю, як воно, коли дуже хочеться. Я не мав. А вони матимуть».
Не раз рідні просили його відшукати батька, не хотів, боліло, напевно, нестерпно боліло. Кілька років тому, коли вже точилася війна, що тоді мала назву АТО, на сході України, на сторінці дружини Романа в «Однокласниках» під спільним фото родини з’явився допис: «Как же он на него похож!». «Ви дружина Романового батька?» — запитала, здогадуючись. Та відписала, що так, надіслала фото дітей: виявляється, у Романа є дві рідні сестри й два брати. Один із них — військовий — так разюче схожий на Романа, що коли його дружина збережене на телефоні фото показала дітям, ті, не вагаючись, відповіли «Це тато», а сам Роман, коли побачив, лише мовив: «У мене ж немає такої футболки». У переписці російські родичі запевняли, що дуже хочуть підтримувати родинні зв’язки, спілкуватися, питали, як мама Романа, і, здається, щиро співчували, що та уже відтоптала ряст. З ними переписувалися і дружина, й діти, Роман вперто не хотів не лише спілкування-родичання, а й забороняв рідним про це говорити. Батько ж дав свій номер телефону і дуже чекав дзвінка він сина. Сам телефонувати не брався, чи то совість не дозволяла, чи гордість. «Де він був, коли я так його потребував? — питав Роман і стверджував: я непотрібен був йому тоді, він мені — зараз». «Отец искал его, — стверджувала дружина батька, — очень переживал, как он. А сейчас гордится, что его сын стал настоящим мужчиной». «Вони з уже покійною мамою ніколи не змінювали місця проживання. Отже, шукати не треба було. Він має адресу», — пробувала хоч щось для себе збагнути дружина Романа. «Он думал, переехали, Галина замуж вышла, не могла же такая красавица одна остаться»… «Однокласники» для українців закрилися, у них і залишилися й батьків номер, й контакти рідних.
…А коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, Роман, колишній десантник, в перший день став до лав ЗСУ. Дивлячись з вікна, як віддаляється з рюкзаком на плечах його постать від рідної домівки, старша донька, не стримуючи сліз, запитала неньку: «У тебе зберігся телефон мого російського дідуся? Я хочу його запитати, від кого вони нас асвабаждают, і де його інший син, він же військовий. Може, зустрінуться на полі бою, та не впізнають одне одного у балаклавах».
Скільки таких родин! Як переплетені родинні зв’язки українців з цинічним асвабадітєлєм, що хибно й так зухвало називався братом! Багато. Дуже багато. Але вони вкотре повторюють: «Я думал… Думал, мы здесь на учениях… Думал, асвабаждаем…» Що думають зараз, коли продовжують вбивати дітей і жінок, плюндрувати міста, бомбити храми, лікарні, пологові будинки?
Та нащо нам далеко йти. Про «думал» та родинні переплетення красномовно свідчать і дії нині уже полоненого майора Олексія Головенського, командира авіаційної ескадрильї, літак якого був збитий під Миколаєвом 5 березня. Не будемо переписувати інформацію, яка й так облетіла уже всю Україну. У Кременчуці живуть його батьки. Допоки ненька полоненого просить в українців пробачення за вчинки сина, той, як і належить, розповідаючи, все про їхню «апєрацію», підтвердить: «Так, на території Полтавської області у мене завжди були родичі. Я до них раніше приїжджав — до смерті бабусі та дідуся. Якийсь час мій батько доглядав за ними. Після похорону він ще трохи залишався в Україні та жив до продажу будинку та переїзду до мене й онуків. Його законна дружина, моя мама, мала перевезти його до Краснодару через інсульт і проблеми зі здоров’ям, але я не знаю, де вони і що з ними. Ба більше — у моєї дружини родичі у Харкові навіть… Я вибачаюся, та я не літав на такі задачі. Але літають інші. Я в шоці від цього. Мені показали місто — як воно зачищене, ні з ким немає зв’язку. Навіть не уявляю, що там і де родичі».
А скільки сестер, братів, дітей, батьків з росії, зомбовані пропагадною «руского міра», впевнені (чи блефують) і ще вперто доводять рідним з України, що вони нас «асвабаждают», не замислюючись навіть на йоту, чого увесь світ виходить з нашими прапорами, а прапора асвабадітєлєй нема в жодній країні?
Якесь дивне у них, оте «думал», якесь паплюжне ставлення до родичів, яких прийшли знищувати. Таки неспростовне уже навіки: «Мы не можем быть с ними братьями, ни по Родине, ни по матери». Ми кардинально різні, на щастя.