Наталка Марчук на посаді оператора поштового зв’язку у Деражнянському центральному поштовому відділенні вже шість років. Роботу любить так, що готова говорити про неї без кінця. А коли в жінки горять очі, на вустах усмішка і вона сама випромінює суцільний позитив  і дуже світлу енергетику — направду заряджаєшся неабияк на цілий день. Молода жінка, звісно ж, з особливим трепетом розповідає і про свою сім’ю — чоловіка і донечку, і про батьків, які вже давно на пенсії. Отож за нагоди Наталка завжди поспішає додому, аби наговоритися з мамою і послухати батькових порад. І особливо запам’яталася її розповідь про п’ятий пальчик. Вона народилася у батьків третьою дитиною (Наталка має двох старших братів), тому тато колись сказав такі слова: «Після народження донечки — рука стане повною — двоє батьків і троє діток, бо на ній буде п’ятий пальчик».

Ці, знайомі до болю, до нестерпного болю, до затерпання душі слова з пісні “Гей,пливе кача...” й досі крають серце. Слова, що поділили життя на до та після... Життя після Майдану... Яке воно для тих, хто втратив найближчих і найрідніших, хто готовий віддати своє життя за сина, який більше не повернеться... І так — п’ять років. За цей час вже відійшли у засвіти сімнадцять батьків загиблих Героїв Революції гідності.

Ми — мужчини,
й за кодексом честі ми чинимо –

Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий,
шляхетний закон між мужчинами:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
(Іван Світличний).
Не люблю розпочинати епіграфами матеріали. Та чомусь засів вірш Івана Світличного в голові з моменту знайомства з героєм нинішньої оповіді: ну от точно про нього. Попри зовсім юний вік, у нього стільки отої чоловічої справжньості, ба, власне чоловічності, непідробної мужності, неабияких витривалості та сили волі й водночас скромності, непідкупного патріотизму, товариської солідарності, виняткової відданості. Неговіркий і непублічний, про його характер чітко говорять вчинки. Вразив такий не по роках дорослий погляд — й не дивно: пережити-звідати довелося сповна. Війна…

Стверджує батько військовополоненого моряка.

Життя цього чоловіка, як і його двадцятиоднорічного сина, кардинально змінив один день і тепер воно суцільний неспокій та чекання: коли звільнять Сергія. З тим він увечері лягає, і з тим вранці встає: чи не голодний  син, чи не мерзне, чи нічого йому не болить…  
 Та попри все, Андрій Миколайович Цибізов вірить, що син повернеться. Це йому пообіцяв Президент, коли приїздив до Хмельницького. Він сказав, що українські моряки – справжні герої. Вони у повній відповідності до вимог міжнародного законодавства проявили мужність, волю та витримку під час нападу ворожого спецназу. І Україна боротиметься за них до кінця. До того ж, увесь цивілізований світ вимагає від Кремля звільнити військовополонених українських моряків. І ця віра додає йому сил.

Штрихи до портрета Василя Добровольського з нагоди ювілею.