Тепер вона особливо часто згадує Саїда – кохання всього свого життя. Бо того короткого щастя, якого зазнала з ним, вистачало на весь довгий життєвий шлях. «Може, прийшла мені пора йти до Саїда, – каже Юзефа Миколаївна своїй єдиній доньці Галині. – Інакше чого так часто сниться? Та я й не проти піти до нього, мого дорогого Саїда», – додає тихим голосом 94-річна жінка.

Травень у нас завжди асоціюється із Перемогою. Це була велика і страшна битва з ворогом людства — нацизмом. І саме навесні, коли все довкіл зацвітає, у далекому 45-ому вона вистраждано і довгождано завершилася, щоб подарувати нам на віки таке прекрасне свято: радісне і сумне водночас. Бо ціна його надто дорога — кожний сьомий загиблий українець, зранені серця і душі, втрачене здоров’я… А скільки сиріт, вдів, калік!..

«В одному з боїв, — хоч вже стільки сплинуло літ, а ніби вчора, так чітко пам’ятає 96-річний учасник бойових дій Другої світової війни Василь Павлович Кощук із Сутковець, що на Ярмолинеччині, — це було взимку, в Східній Пруссії, німці чинили нашим військам страшезний опір. Мінометна батарея, в складі якої був мій рідний підрозділ з восьми чоловік, вела нищівний вогонь по гітлерівській піхоті. Однак фашисти постійно отримували свіжі сили, танки, самохідні артилерійські установки. Нашому підрозділу загрожувало оточення. Та й відступати було нікуди. На той час з нашим підрозділом був командир батареї, старший лейтенант, я ще й досі пам’ятаю його прізвище: Павліков Степан Іванович, який, по суті, керував веденням мінометного вогню по ворогу на бойовій позиції, підтримував нас і морально, і психологічно, надавав практичну допомогу в прицільності пострілів. Але трапилося непередбачуване. Ворожий снаряд влучив в нашу мінометну обслугу. Всі загинули. Окрім мене і нашого командира. Ми дивом залишилися живими, хоч важко пораненими, контуженими. А потім  знову — госпіталь, фронт…».

Та проклята війна зосталася у пам’яті і серці назавжди, пекельними жахіттями врослася у кожнісіньку клітиночку тіла, врізалася у душу. «Через наше село Пісочна Городоцького району йшов німець на Папірну, на Чорниводи, — розповідає нині 92-річний ветеран війни і праці, нагороджений медаллю  «За мужність», численними державними відзнаками та ювілейними медалями, житель Городка Микола Олексійович Каганець, — ще й нині, здається, бачу: танк горить. Підбили. Водій загинув одразу, троє танкістів вибиралися через низ. Ми з хлопчаками лазили у той танк — смерділо паленим м’ясом, були ще не забрані останки. Це — жах! У тому страшному бою загинуло 27 наших воїнів. Прощалися з ними, замість рідних, усеньким селом. Хоронили. Біля клубу на їхню честь встановили обеліск з прізвищами».

На все село Мирівка та й, зрештою, на більшість окружних сіл Федір Теофанович Мельник залишився єдиним учасником бойових дій у Другій світовій війні.