У кожному поштовому відділенні зараз гаряча пора – в розпалі передплатна кампанія. Та й без того в операторів і листонош роботи вистачає. А що вже казати про керівника – немає часу навіть угору глянути. Тож уся в клопотах, але з усмішкою, нас зустріла начальник Летичівського центрального відділення поштового зв’язку Валентина Сергіївна Харкова. В очах, ясна річ, читається втома, бо безконечний потік дзвінків, купа паперів таки потребують зосередження і уваги. А вона по-іншому і не вміє, бо якщо вже працювати, то віддаватися роботі сповна.

Чимало періодики приносить в оселі селян Валентина Куян. Та серед розмаїття газет найріднішими, каже вона, стали “Подільські вісті”. Мабуть ще і тому, що її перший робочий день розпочався саме з цього часопису, бо якраз тривала передплатна кампанія. Навіть засумнівалася, чи зможе виконати заплановане.

Скільки позаду пережитого, зболеного, звіданого – одному Богу відомо. Тому це дає право вірити, що попереду неодмінно лише світлі миттєвості: пекла ж бо сьорбнуто – доста.

Позаду в Олексія Кодьмана, тернополянина, розвідника 56-ої бригади, війна, 26 місяців полону, «ізбушка» (приміщення колишнього Донецького СБУ), 97 Макіївська колонія, тридцятирічний ювілей, зустрінутий у ямі-одиночці з половиною вщент зачерствілої хлібини, знайденої у трубі камери від попереднього, певно, «постояльця»; тортури, про які ніколи нікому не казав, запевняючи, що все добре; жахливо-пекельні умови утримання наших військових, про які рідні здогадуватимуться лиш з кількох зронених слів у контексті його розмов з побратимами і розумітимуть із «букету» привезених болячок; небо через грати, мужня непокора ворогу і відчуття тотальної безвиході, почасти навіть припущення, що, певно, непотрібний власній країні, раз так довго немає обміну; постійно жевріюча надія на повернення додому, регулярні погрози швидкої страти і неможливість при цьому побачити найрідніших, аби хоч попрощатися...

Її життя, точніше – робота, є прикладом того «покращення вже сьогодні», яке обіцяли нам і яке спіткало нас усіх, у тому числі й Наталію Гвоздовську – начальника поштового відділення села Цикова Чемеровецького району. Бо, власне, який вона начальник, коли у неї – жодного підлеглого! Хоча донедавна було аж  чотири! Тож у результаті бездумного реформування та оптимізації поштового зв’язку вона, при мінімальній зарплаті, працює одна за начальника і листоношу. Бо хоч підпорядковане відділенню зв’язку село Карачківці за три кілометри від Цикової, але розкидане чи «розкарячене», як тут кажуть (від того, мабуть, і назва), як той Рим – на семи пагорбах, які обійти – добрі ноги тра’ мати. Одного разу Наталя, «озброєна» двома сумками, в одній з яких – пошта, а в іншій – усякий крам, «засікла» свій кілометраж, і вийшло понад… 20 кілометрів! Напівмарафон, який складає  21097 метрів!

Село водночас і радість, і біль України. Радість – бо це наша першооснова, хребет нації. Саме з села ми всі, або наші батьки, вийшли. Воно залишається малою Батьківщиною, з якою пов’язані незримою пуповиною. А біль?.. Викликає тривогу і сум його поступовий занепад, знелюднення, спричинене масовим виїздом молоді в міста або, що ще гірше, за кордон на заробітки. Така ж доля спіткала мальовниче село Нефедівці Староушицької територіальної громади.