Коли до редакції надійшов черговий лист від бійців з передової з подякою волонтерам Деражнянського благодійного фонду «Мир та добро», набрала по телефону її керівника Мар’яну Сенчук.

Батько чотирьох дітей, він не звик сидіти без діла. Тому, як канули в Лету колгоспи, подався до Росії на заробітки. А коли та країна стала нам ворогом, влаштувався на спиртозавод у рідних Маниківцях, що на Деражнянщині. Але з початком війни справжньому чоловікові, за плечима якого п’ять років служби за контрактом у Німеччині, все важче було дивитися новини. Ключову роль зіграв Іловайський котел.  Хоч знав про нього лише з телевізійних скупих сюжетів і з розповідей колег, до яких дзвонили друзі з того пекла. Тоді сорокадев’ятирічний Віктор Сирота усвідомив: сидіти вдома не має права. «Там молоді і зовсім юні, я мушу йти», — сказав сам собі і подався до військкомату. Не пройшов комісію: серце. Відмовившись від цієї процедури, став збирати необхідні довідки…

Якби праця листоноші вимірювалася кілометрами сходжених доріг, кількістю спілкувань із людьми, то більшість із них, у тому числі й Світлана Мацеплюк, отримувала б найвищі заробітки і найвищу похвалу. 22 роки трудового життя віддала пошті Світлана Іванівна. Рідне село Трительники та сусіднє Баглаї сходила, як кажуть, уздовж і впоперек. Не дивно, що листоношу на два села знають у кожній хаті, і для більшості сільських жителів вона – наче світло в темному вікні. Десятки зворушливих історій із життя односельців, знайомих, що «потягнуть» на бестселер, може повідати й Світлана Іванівна. Всі вони відкладалися під час спілкувань, простих людських розмов біля хвіртки, у сінях чи за столом, коли, не раз бувало, розігрівала чай для стареньких.

Сотні зустрічей із людьми, спілкування у прямих ефірах, десятки проектів, які впроваджує його благодійний фонд, активна робота у Верховній Раді, а головне – велика дружна сім’я. Таким насиченим  життям живе Олександр Шевченко – народний депутат України, засновник одного із найуспішніших курортів Європи – Буковелю, людина дії і позитивного мислення.

За любов до України Галину Гайову засудили до 10 років в’язниці.

Їй так часто хочеться до рідної домівки – добротного будинку, який  важко зводили-облаштовували кілька років, а потім щасливо жили з чоловіком і дітьми два десятиліття, і де залишили все роками зароблене. Хочеться до міста, в якому народилася, зростала, народила і виховувала дітей, до колективу, з яким пропрацювала тридцять шість років, до рідних, до друзів… Але. Не зараз. Туди – в минуле, де не було війни, хаосу, де в розмірений ритм копітких буднів і радісних свят ще не увірвалися зрада, мародерство, лицемірство, фальш і пекельні жахіття, які й донині, почасти здаються якимось невдалим фільмом чи казкою.
Тільки ось ночами все ще сниться страшний брязкіт тюремних замків та кайданок, сняться ґрати, за якими люди, а вона до них ніяк не може потрапити. Тоді мов блискавкою пронизує все тіло. Вона прокидається і розуміє: довгих 15 місяців полону позаду, в неї на руках «важливий документ» про помилування, адже була засуджена до десяти років в’язниці за… любов до України, за те, що… «укропка».
Галина Леонідівна Гайова нині проживає в Хмельницькому. Тут з чоловіком винаймає житло, тут її діти, тут працює медсестрою в інфекційній лікарні. Вони – переселенці. За любов до України, за невизнання «мультяшної ДНР» їм довелося сплатити аж надто високу ціну. Бо спровокована північним сусідом війна безжально розділила життя родини на «до»  і «після».