У молоді роки Олеся Посвістак досягла чималих успіхів. Адже нещодавно під керівництвом професора Євгена Михайловича Потапчука, талановитого свого земляка, захистила докторську дисертацію.

 У Деражнянському районі найбільше багатодітних працівниць поштового зв’язку.

І цей  досить цікавий факт не міг залишитися без уваги «Подільських вістей», адже тут проживає сім багатодітних родин. До прикладу, в  Тетяни Соловей із відділення поштового зв’язку села Новосілка  — п’ятеро дітей, Віталіна Матусевич, яка працює у ВПЗ Коржівці, — четверо, а Наталя Іванова з села Згарок та Надія Кукурудза з Майдану-Чернелевецького виховують по троє діток. А от у Світлани  Кримінської, начальника відділення ВПЗ села Вовковинці, а також листонош Зіни Петращук із Шпичинець та Лідії  Марар із ВПЗ села Новосілка — по вісім діток.  Ясна річ, перше запитання, до цих, без перебільшення, супермам: як вони все встигають? Бо ж виростити й виховати одну дитину — завдання не з легких і дуже відповідальне. А якщо, до прикладу, дітей аж вісім? Отож дізнатися всі секрети вирішила в багатодітній сім’ї Марар, яка проживає у Деражні.

Біжу недавньої дощової днини на роботу, поспішаю. В одній руці парасоля, в іншій сумка, ще й примудряюсь по телефону говорити. Аж раптом чую: «Доню, можна тебе на хвилинку?». Оглядаюсь: за кіоском з пресою, що неподалік зупинки «Обласна філармонія», на лавочці сидить бабуся. На вигляд років із 75, доглянута, не спита, біля неї велика картата сумка. Підходжу. «Я так їсти хочу, так давно крихти хліба в роті не мала, — слізно просить. — Купи мені батона». Серце стиснулося від жалю, продуктовий магазин за два кроки, тож біжу. Вслід мені бабуся вигукує: «Два!». Купую два батони, приношу, віддаю. Очі пенсіонерки наливаються слізьми: «Щиро дякую тобі… Я така голодна! А купи мені ще ковбаси. «Любительської»! 300 грамів, — коли я відійшла від неї на два кроки, додала: тільки «Любительської», 300 грамів. Ні — 400!».

Як учаснику ліквідації аварії на ЧАЕС довелося доводити, що він не самозванець.

Кажуть, з роками біль переживань, утрат минає. Проте для Миколи Деркача його душевна і фізична рани лише роз’ятрюються, наче повними пригорщами сиплять на неї сіль. Це триває довгими роками, відколи черстві чинуші із владних кабінетів брудними черевиками наступили на його життя. А далі вже бюрократична машина зачепила й поволокла невинну людину, забираючи в неї останні сили.

Мій батько, Михайло Львович, народився в переддень Дня журналіста. Із 67 років життя майже сорок віддав цій улюбленій професії. Тридцять п’ять із них пропрацював у редакції газети «Радянське Поділля» і її правонаступниці — «Подільських вістях». У цій же редакції деякий час пропрацювала і моя мати — Валентина Костянтинівна, яка теж словом, пером і мікрофоном служила людям. Обіймала посаду секретаря обласної організації НСЖУ.
Тож, перебуваючи в залі Хмельницької обласної ради з нагоди вшанування своїх колег, я, журналіст із сорокарічним стажем, вирішив поглянути на урочистість очима своїх батьків. Із вдячності.