Надрукувати
Категорія: Орбіта краєзнавця
Перегляди: 6119

Сто двадцять років прожила на білому світі красилівчанка Пріська Каплунка. І ще б топтала ряст, якби не людське невігластво і жорстокість.

Страшна пошесть, яку називали моровою язвою (насправді то була чума) заполонила територію України на початку ХVIII століття. Вмирали люди, масово гинула худоба і птиця. Не оминула страхітлива моровиця і Красилова. Настрашені люди організовували хресні ходи, громадські молитви та сходи громад, аби протидіяти лиху. Та під час одного з таких зібрань містяни дійшли висновку, що це нашестя є результатом прокляття когось з місцевих чаклунів, й почали визначати, хто ж у Красилові може мати такі здібності. Управитель міста Стеткевич запідозрив у такому підступі стареньку Пріську Каплунку, бо, на його думку, проста людина, яка не пов’язана з нечистою силою, не може дожити до такого поважного віку.
Тому учасники сходу разом зі Стеткевичем вирушили до обійстя Федора Мельника, у сім’ї якого й проживала Пріська. А там, не зважаючи на умовляння рідних, натовп увірвався до хати й силоміць забрав жінку до громадського дому, де на її шию, руки і ноги набили колодки та взяли під варту.
А щоб хоч якось виправдати свої дії, вирішили знайти якогось знахаря, який би зумів спростувати чи підтвердити їхнє звинувачення. Відшукати такого «фахівця» пообіцяли десятнники Фесько Вінник та Фесько Войтко.
Та минуло п’ять діб, а посланці не поверталися. Ув’язнена Каплунка від страху та несправедливості слабнула на очах. Переживаючи за здоров’я старенької,  діти, онуки, зяті вирішили врятувати її. Від усієї родини до Стеткевича звернувся Федір Мельник з проханням відпустити бідолашну на поруки, на що той погодився. Скориставшись таким дозволом, вся сім’я залишила Красилів і заховалася у заростях біля річки Случ.  
А тим часом повернулися з мандрів Вінник і Войтко, й стали підбурювати людей на вчинення самосуду над Пріською Каплункою, бо вона, мовляв, є відьмою і своїми сатанинськими діями навіяла на Красилів страшну заразу, у чому їх запевнив знахар з невідомих країв. Про це вони заявили і на сході місцевих жителів, який зібрався на перехресті доріг за містом (очевидно, це перетин доріг із Западинець на Заставки або ж з Митинець на Кульчини).
Після короткої ради, за Пріською вирядили підводу з чотирма виборними, яким, напевне, було відоме місце переховування сім’ї Федора Мельника. Отож його разом з тещею посадовили на воза і привезли на місце розправи.
А що було далі, описано в акті від 15 березня 1720 року за номером 30, складеного Дубенським магістратом на підставі зібраних доказів свідків. На перехресті доріг викопали яму, посадивили в неї по плечі уже непритомну бабусю, й засипали землею. Утрамбувавши грунт навколо приреченої на смерть, закидали її голову сухим гіллям і… підпалили. Та жорстока розправа на цьому не скінчилася. Коли вогнище стало згасати, десятник Фесько Вінник, лаючись та погрожуючи кийком, накинувся на прибитого горем зятя страченої бабусі з вимогою привезти жорновий камінь з його млина. Ним привалили згарище, під яким залишились останки Пріськи Каплунки.
Щодо юридичної сторони цієї акції, то вона узаконювалася магдебурзьким правом, яке базувалося на витягу з «Саксонського Зерцала», за яким порушники християнської віри, злісні чаклуни та відьми підлягали спаленню. Лише у 1776 році в Речі Посполитій відмінили таке покарання.
А суд і слідство проводилися за позовом Федора Мельника до Феська Вінника зовсім не за фактом страти баби Пріськи, а з приводу того, що знятий з його млина жорновий камінь став непридатним для використання, що завдало великих збитків родині постраждалого.